Розділ 4

Вибравшись з комплексу, Кайл і Мія зупинилися, озираючись навколо. Пейзаж перед ними був моторошний — зруйновані будівлі, мертва рослинність, густий туман, що застилав горизонт. Повітря було сирим і важким, віддаючи металевим присмаком.

—     І куди тепер? — Мія стиснула лямку рюкзака, розглядаючи довколишній ландшафт.

Кайл задумався. Вони мали кілька варіантів — спробувати знайти інші комплекси або рухатися в напрямку найближчого міста, якщо воно ще існувало. Проте їхні роздуми перервало різке гарчання.

З тіні вибігло щось велике, швидке. Його очі горіли жовтим світлом, а тіло нагадувало гігантську кішку, проте з хижими, гострими, немов голки зубами і шипами вздовж спини. Мутант рухався блискавично, його лапи безшумно торкалися землі, але він не приховував наміру атакувати.

Кайл ледве встиг підняти зброю, коли істота стрибнула. Він ухилився, та кігті звіра роздряпали землю поруч. Мія схопила залізний прут, що валявся неподалік, і кинулася допомагати.

Бій був важким. Істота була швидкою і витривалою, її шкура здавалася майже броньованою. Кайл завдав кілька ударів, але вони лише роздратували мутанта. Мія спробувала вдарити його по голові, та звір встиг ухилитися.

—     Нам потрібно його переграти! — вигукнув Кайл, шукаючи слабке місце в броньованій подобі звіра.

Зрештою, помітивши, що шипи на спині звіра ворушаться, коли той напружується перед стрибком, Кайл зрозумів, що в момент атаки мутант втрачає рівновагу. Використовуючи цей момент, він ухилився від чергового стрибка і завдав сильного удару по шиї істоти. Мія додала удар у бік, і мутант, видавши оглушливий рев, впав, не рухаючись.

Важко дихаючи, Кайл і Мія стояли над тілом переможеного звіра.

—     Якщо тут є такі... що ще нас чекає попереду? — пробурмотіла Мія.

Кайл підняв голову, вдивляючись у туманну далечину.

Світ, що відкрився перед ними, був чужим і моторошним. Колись це місце могло бути частиною цивілізації, але тепер воно здавалося забутим богами й людьми. Розбиті дороги, іржаві остови машин, напівзруйновані будівлі, які ледь трималися на своїх пошкоджених каркасах. Все було оповите густим серпанком, що ледь колихався від вітру.

—     Ми не можемо залишатися тут довго, — сказав Кайл, озираючись. — Якщо одна тварюка нас знайшла, інші теж можуть бути неподалік.

Мія витерла з обличчя піт і нервово стиснула руків’я металевого прута.

—     Як думаєш, місто ще існує? — запитала вона, поглянувши на нього.

Кайл знизав плечима.

—     Якщо там ще є люди, вони або добре ховаються, або вже давно не живуть.

Вони вирішили рухатися вперед. Відхід назад означав повернення в комплекс, який вони покинули, а це було ще більшою пасткою, ніж невідомість попереду. Вони обережно йшли крізь руїни, прислухаючись до кожного звуку.

Згодом натрапили на будівлю, яка ще зберігала ознаки колишньої міцності. Вхідні двері були вибиті, а всередині панував хаос: перекинуті столи, розкидані папери, на стінах — старі, висохлі плями крові.

—     Це може бути колишня база виживших, — припустила Мія, нахиляючись, щоб підняти один із документів. — Або місце, де все пішло не так.

Кайл перевірив кутову шафу й знайшов дещо корисне — карту, хоч і сильно пошкоджену. Вона все ще давала уявлення про розташування прилеглих територій.

—     Тут позначено якусь зону евакуації, — сказав він, вказуючи на невелике коло на півночі.

—     Значить, туди й підемо? — спитала Мія.

Кайл глянув на неї і кивнув.

—     Якщо там ще хтось є, можливо, ми дізнаємося більше про те, що сталося.

Вони знову вирушили в дорогу. Попереду чекало невідоме, але тепер у них була мета. Вижити. Дізнатися правду. І знайти відповідь на питання, які мучили їх відтоді, як вони прокинулися у комплексі.

Проте, як тільки вони залишили будівлю, у тумані з’явився силует. Великий, нерівний, він рухався повільно, але з кожною секундою ставав чіткішим. І коли вітер розвіяв частину серпанку, вони побачили жахливу істоту.

—     Це ще що таке…? — прошепотіла Мія.

Кайл міцніше стиснув зброю. Попереду їх чекало нове випробування.

Істота, що з’явилася з туману, нагадувала гігантське чудовисько з темної казки. Її шкіра була покрита товстою, наче броня, лускою, а голова мала вигляд схожий на маску стародавнього демона, з витягнутими червоними очима, що світяться в темряві. Від кожного її руху повітря наче стискалося, а з рота виривався слабкий гарчання, що відлунювало в тумані.

Мія, не втрачаючи холоднокровності, озирнулася навколо в пошуках виходу. Вона розуміла, що перед ними стоїть нова загроза, яка може бути навіть сильнішою, ніж попередня. Кайл стояв поруч, його погляд був настільки ж рішучим, як і її власний.

—     Ми не можемо впустити її на нас, — сказав Кайл, потягуючи Мію за собою в бік невеликої вулички між зруйнованими будівлями.

Вони почали повільно відступати, намагаючись зберегти дистанцію від чудовиська. Істота продовжувала наближатися, її кроки були чіткими і важкими, як удари молота. З кожним її рухом туман густішав, мовби вона відчувала все навколо, навіть найменші рухи.

—     Ми повинні знайти укриття, — прошепотіла Мія, не відводячи погляду від наближаючоїся тіні. — І швидко.

Кайл перевірив свою зброю. Він знав, що важкі бої з такими істотами не принесуть перемоги, якщо не використати елементи сюрпризу або вигідну позицію. Мія зрозуміла це, але вони мали лише кілька хвилин, щоб визначитися.

Туман перед ними почав танути, і вони помітили порожній підземний гараж. Кайл схопив її за руку, і вони рвонули до дверей, якимось чином вдалося відчинити їх. У гаражі було темно й тихо, але це стало їх порятунком на цей момент.

—     Давай спробуємо відпочити тут, — сказав Кайл, коли вони сховалися в темряві гаража.

З усього, що було у їхніх запасах, їжа залишалася в мінімумі. Однак вони змогли знайти кілька старих консервів, що залишилися в одному з ящиків. Кайл і Мія розклали невеликий вогонь, щоб приготувати щось на їжу, хоча навіть цей вогонь був ризикованим — привертав би увагу будь-яких інших мутантів.