Рейки

   Якось, одного дня, у селі Барвінок не було ніяких рейок, по якому би їхали поїзда. Але люди усе одно вибиралися з цього дивного хаосу: як створити рейки. Тому, у 1905 році Володимир Аркадійович, житель цього села, вирішив знайти відповідь на це запитання. Він спитав усіх жителів села:

  — Люди, послухайте мене! Я знаю де нам виготовити рейки!

  — Ну і як? — питали ті.

  — Мій тато навчився добувати із землі метали, він вам створить рейки! Але спершу, я попрошу вас зробити одне діло: виготовити невеликі, але тонкі дошки для рейок!

  — А навіщо? — спитав однойменний дід.

  — Щоб по рейкам було зручно їхати, а нам — щоб ходити по них, коли немає світла чи електрики, — відповів Володимир Аркадійович.

  — У мене є деякі тонкі дошки, я можу їх трохи підрубати для розміру, — сказав селянин. — І доречі: який розмір?

  — Потрібен розмір на тридцять сантиметрів, хоча б на двадцять п'ять, — пояснив Володимир Аркадійович.

  — А скільки таких дошок треба? — спитала селянинка.

  — Багато, — відповів Володимир Аркадійович. — бо нам потрібно дуже довго над цим працювати. Але через рік, ми впораємося!

  — Та-а-ак!!! — зраділи жителі, і вони взялися за роботу.

  Чоловіки бралися за дошки. Один із них взяв величезні дошки, що лежали тут, напевно, триста років, подав їх кожному чоловікові і вони почали рубати. Чоловіки, доречі, заплуталися у розмірах рейок. Один каже, що потрібно двадцять сантиметрів, інший каже, що потрібно лише двадцять п'ять сантиметрів, а ще один каже, що потрібно, як казав Володимир Аркадійович, тридцять сантиметрів для нормального розміру рейок. Ну, як було, так і було: по три групи вони зробили дошки для рейок: на двадцять, на двадцять п'ять і на тридцять сантиметрів.

  Інші чоловіки бралися за добування металу. Вони взяли лопати і почали копати ями біля села. Над цим треба було довго працювати, бо цей „монументальний розвиток“ трохи збентежив Володимира Аркадійовича. Він сказав чоловікам, щоб те, що вони знайшли під землею, віддали йому: він буде перевіряти, на скільки метал досить твердий і гладкий. Через кілька хвилин, чоловіки знайшли деякі метали і віднесли цей метал до будинку Володимира Аркадійовича. Сам Володимир Аркадійович здивувався, коли він побачив не метал, а один ґрунт серед цього „золота“.

  — Ні: ну ви знущаєтесь наді мною, чи що? — пожалівся Володимир Аркадійович, побачивши такий „неприємний сюрприз“. — Я що вам казав? Правильно: я вам казав принести здобутий метал, який ви знайшли. А ви що мені вже несете: один ґрунт, який вже пролежав на землі тисячу років? Ну, ні: я таке приймати не буду! Ідіть знову добувати метал, негайно!

  — Але ж ми думали, що це і є метал, — здивовано сказали чоловіки.

  — Як це? — розізлився Володимир Аркадійович, почувши це від чоловіків. — А воно світилося, коли на нього світило сонце? Повинен світитися!

  — Ні, ми тільки стукали по ґрунту, щоб дізнатися, тверде воно чи не тверде, — розгублено відповіли чоловіки.

  — Йолопи! — закричав на них Володимир Аркадійович. — Я так і знав, що ви мене не зрозумієте! Так, а ну швидко взяли лопати і негайно ідіть шукати той метал! Давайте! Все, пішли!

  Показавши їм кулак, чоловіки злякалися і побігли назад до знахідки, якої вони так і не знайшли.

  Жінки займалися садінням рослин на тій поляні, по якій буде прокладатися дорога. Коли вони закінчили садіння рослин на поляні, деякі квіти просто відірвали від землі, а здобутий метал на той час принесли вже Володимиру Аркадійовичу.

  — Чудово! — зрадів він. — Ви виконали моє завдання.

  — Тобто: можна прокладати рейкову дорогу? — спитали чоловіки.

  — Саме так, — відповів Володимир Аркадійович. — Але ми почнемо з камінців. Нам вони потрібні для полегшення нашої роботи. Тобто, вид рейок повинен бути дуже гарним.

  — А де ж ми камінці знайдемо? — здивовано спитали чоловіки.

  — Ходімо за мною, — попросив Володимир Аркадійович чоловіків і вони пішли до місця, де жінки закінчили свою працю.

  — Пане Володимире! — крикнула йому одна жінка. — Пане Володимире!

  — Ну що вже? — здивувався Володимир Аркадійович.

  — Ми зробили для вас невелику доріжку для прокладання рейок, — відповіла жінка.

  — Чудово! — зрадів Володимир Аркадійович. — Тепер, можна й камінці складати... О! — побачив він чоловіків с дошками у руках. — Ви вже тут! Так швидко?

  — Але ж, це — наша робота! — сказали чоловіки.

  — От і добре! Тоді... — не договорив Володимир Аркадійович, бо побачив деякі дошки, які зовсім не підходили до рейок. — Я не зрозумів: ви що, знущаєтесь наді мною?! — розізлився Володимир Аркадійович.

  — В якому сенсі? — здивувалися чоловіки.

  — В такому! — закричав Володимир Аркадійович і показав пальцем на деякі дошки, відбираючи й ламаючи їх: — Це — що? Що це, я вас питаю? Двадцять сантиметрів? Ні, такий розмір мені не потрібно! Я вас просив зробити з розміром на тридцять сантиметрів! А ви що вже несете: сміття? Ні, оце ваше сміття мені не... треба! — і поламав деякі дошки з розміром на двадцять сантиметрів. — А це що? Теж двадцять п'ять сантиметрів? Ні, мені це сміття не треба! — і поламав деякі дошки з розміром на двадцять п'ять сантиметрів. — А тут у нас що? ИИИК! — здивувався Володимир Аркадійович, побачивши творіння чоловіків. — Так це ж дивовижне творіння, яке я тільки в житті не бачив! Дякую, мої шановні! Ви — молодці!

  — Пане Володимире, а коли ми почнемо прокладати рейкову дорогу? — шепнув йому один з чоловіків.

  — Та хочь прямо зараз давайте почнемо! — відповів Володимир Аркадійович і показав пальцем на долину: — Уперед!

  І мандри Володимира Аркадійовича та жителів села Барвінок почали творити рейкову дорогу. Вони досягли багато зусиль, щоб знайти камінці, та переплавити деякі метали для створення рейок. Володимир Аркадійович надіявся на те, що вони знайдуть містечко для з'єднання контакту з іншими рейками, а ще дуже радів, що навчився добувати метал та творити з нього самостійно рейки.