Глава 32: Невідомий

Над верхівкою священного дерева запанувала мертва тиша.

Ніхто не рухався.

Варвари стояли півколом, міцно стискаючи зброю. Навіть їхній вожак не віддавав жодних наказів. Усі чекали. Чекали бодай найменшого руху від незнайомця, який сидів за кілька метрів від них.

Сейра мовчала.Її погляд уважно ковзав по постаті в чорному.

Темний плащ майже повністю приховував статуру, лише зрідка крізь складки тканини проглядали темні елементи одягу. На руках — чорні рукавиці, що щільно прилягали до кистей. За спиною, трохи збоку, стирчало руків’я довгого меча, встромленого в деревину.

Найдивнішим було волосся.Довге.Абсолютно біле.Воно різко контрастувало з темним одягом, ніби не належало цій постаті.

Але найбільше її увагу привертала маска.Вона приховувала абсолютно все обличчя.

‘Хто він?..’Це запитання вперто не виходило з голови.

Він не був схожий ні на драконіда.Ні на жодну іншу расу, про яку вона знала.Його аура…Її просто не було.Наче перед ними сиділа порожнеча.Саме це й лякало найбільше.

Сейра ще раз уважно подивилася на маску.На два абсолютно чорні отвори для очей.

І…

Завмерла.

У самій глибині темряви повільно спалахнули два темно-багрові вогні.Вони не спалахнули яскраво.Не спалахнули різко.Вони просто…

Відкрилися.

Їхні погляди зустрілися.У той самий момент по тілу Сейри пробіг ледь помітний холод.

Не страх.

Не тиск.

Лише дивне відчуття, ніби на мить вона зазирнула в щось настільки давнє й чуже, що її розум не зміг цього осягнути.

Вона сама не помітила, як затримала подих.

‘Він… уже дивиться на мене…’

Хоча незнайомець не зробив жодного руху.Лише ці два темно-багрові вогні спокійно дивилися крізь чорну маску.

І чомусь саме в цю мить Сейра зрозуміла одну просту річ.Він не спав.Він увесь цей час знав, що вони тут.

Ніхто не наважувався порушити тишу.

Вожак продовжував мовчки дивитися на постать у чорному, не відводячи від неї очей. Решта варварів завмерли в бойових стійках, міцно стискаючи свою зброю. Навіть Каель, який уже був готовий у будь-яку мить призвати свій цзянь, не робив жодного руху. Лише Сейра продовжувала уважно розглядати незнайомця. Його постава залишалася абсолютно нерухомою. Здавалося, він навіть не дихав. Єдиним, що видавало життя, були два темно-багрові вогні, які спокійно горіли в чорних отворах маски.

Напруга зростала з кожною миттю.

Та врешті один із молодших варварів не витримав. Голосно заричавши, він різко відштовхнувся від землі й одним стрибком скоротив відстань. Масивний кам’яний меч із силою здійнявся над його головою. Удар мав опуститися просто на незнайомця, який навіть не поворухнувся.

Проте клинок так і не досяг цілі.

Щойно варвар опинився поруч, навколо сидячої постаті без будь-якого попередження спалахнуло темно-багрове полум’я. Воно не вибухнуло й не розлетілося навсібіч. Лише на коротку мить огорнуло простір навколо незнайомця, ніби саме повітря раптом зайнялося. Варвар застиг просто в русі. Його очі широко розкрилися, пальці розтиснули руків’я меча, і важкий клинок із глухим стуком упав на деревину.

За одну мить полум’я так само безслідно зникло.

Сам варвар похитнувся. Його ноги підкосилися, і він важко впав на коліна, після чого безсило завалився набік. На його тілі не було ані опіків, ані ран. Навіть одяг залишився неушкодженим. Він просто лежав без свідомості, ніби вся сила раптом залишила його тіло.

Над верхівкою дерева знову запанувала тиша.Цього разу вона була зовсім іншою.

Навіть найдосвідченіші воїни інстинктивно зробили крок назад. Їхні погляди вже не були сповнені лише люті. У них з’явилося те, чого ще кілька хвилин тому не було.

Обережність.

Сейра ж дивилася зовсім не на непритомного варвара.

Її увагу привернуло інше.

Поряд із незнайомцем, усе ще встромлений у деревину, стояв довгий чорний меч. Він був простим. Без дорогоцінного оздоблення, без гербів чи символів, які зазвичай прикрашали зброю могутніх родів. Матове лезо ніби поглинало світло фіолетових кристалів, а сама зброя справляла дивне враження. Вона не виглядала розкішною чи величною.

Вона виглядала… небезпечною.‘Що це за меч?..’

Чомусь саме він змусив її затримати на ньому погляд довше, ніж на самій постаті в чорному. Наче зброя й незнайомець були одним цілим.

Минуло ще кілька напружених секунд. Здавалося, навіть повітря навколо застигло, не наважуючись порушити тишу. Варвари, що ще мить тому були готові будь-якої миті кинутися вперед, тепер не зводили очей із постаті в чорному. Падіння їхнього побратима не залишило на його тілі жодного сліду, але саме це й насторожувало найбільше. Ніхто не зрозумів, що сталося. Ніхто не побачив удару чи техніки. Незнайомець навіть не поворухнувся, а один із найдосвідченіших воїнів уже лежав непритомний. Навіть вожак, який до цього не вагався ні на мить, більше не поспішав віддавати наказ.

Сейра продовжувала уважно спостерігати за ним. Щойно вона побачила ті темно-багрові вогні в глибині маски, її не полишало дивне відчуття. Вона намагалася знайти хоч якусь знайому рису — манеру триматися, ауру, силу, навіть зброю. Але нічого. Перед нею сиділа людина, яка не вписувалася в жодні знання, отримані за роки навчання. Навіть меч, встромлений поруч у деревину, здавався чужим цьому світу. Простий чорний клинок без жодної прикраси чомусь притягував погляд сильніше, ніж розкішна зброя, яку вона бачила в руках великих герцогів чи старійшин клану. Він виглядав так, ніби його створювали не для краси, а лише для однієї-єдиної мети.

Саме в цей момент незнайомець повільно підвівся і оглянув їх. Його погляд ковзнув по всіх, хто стояв перед ним, неначе він просто оцінював перешкоду на своєму шляху. У цих очах не було ані зверхності, ані бажання продемонструвати силу. Лише спокій, від якого чомусь ставало ще важче. Здавалося, він уже прийняв якесь рішення.

Потім його голос уперше порушив тишу.

— Відійдіть.

Лише одне слово.

Спокійне.

Тихе.

Але воно прозвучало так, що його почув кожен, хто стояв на верхівці дерева. Це не було прохання. Не було й наказом, виголошеним із погрозою. Він просто констатував те, що, на його думку, мало статися далі.

Вожак не відповів. Його очі не відривалися від незнайомця, а рука ще сильніше стиснула руків’я сокири. Він повільно зробив крок уперед, після чого торкнувся кулаком грудей і витягнув руку вперед, виконуючи добре знайомий Сейрі жест. Це був виклик. Не слова. Не погроза. Пропозиція вирішити все поєдинком — мовою, яку варвари поважали найбільше.

Незнайомець мовчки подивився на простягнуту руку. Минуло кілька секунд, але жодної реакції не було. Він лише повільно перевів погляд убік, на місце, де ще зовсім недавно лежав темно-фіолетовий плід, після чого знову подивився на вожака.

«Зараз не час…»

Ця думка промайнула в його свідомості абсолютно спокійно. Він добре відчував зміни всередині власного тіла. Ядро більше не розпадалося, але ще не завершило перебудову. Сили повернулися, проте вони ще не стали єдиним цілим. Будь-яка серйозна сутичка могла знову порушити крихку рівновагу.

Повільно простягнувши руку, він узявся за руків’я чорного меча, що був встромлений у деревину поруч. Лезо без найменшого опору вийшло зі стовбура, тихо ковзнувши по дереву. Саме в цей момент погляд Сейри знову мимоволі повернувся до зброї. Чомусь їй здалося, що щойно пальці незнайомця торкнулися руків’я, сам меч ніби… ожив. Не змінився зовні, не випустив аури чи світла, але відчуття, яке він викликав, стало набагато сильнішим. Наче до цього він просто мовчав, а тепер прокинувся разом зі своїм власником.

Мовчання затягнулося. Ніхто більше не наважувався атакувати, але й опускати зброю теж ніхто не поспішав. Варвари не розуміли жодного слова їхньої розмови, проте цього й не було потрібно. За довгі роки життя вони навчилися читати наміри за рухами, поглядами й інтонацією. Вони бачили, що чужинець не боїться. Бачили, що навіть після всього, що сталося, він залишається таким самим спокійним. Це лише сильніше насторожувало. Каель, навпаки, відчував дедалі більше роздратування. Кожна фраза незнайомця була короткою, сухою й не залишала жодної можливості зрозуміти, хто стоїть перед ними. Складаючи руки на грудях, він зробив ще один крок уперед і, не відводячи погляду від чорної маски, спокійно промовив: «Хто ти?»