Глава 29 :Плід кривавого дерева

Він ще раз окинув дерево уважним поглядом.Найнижча гілка знаходилася приблизно за п’ять метрів над землею.За звичайних обставин така висота не стала б для нього перешкодою.Але зараз…

Він повільно видихнув.Ефіру майже не залишилося, а тіло вже давно переступило межу виснаження. Проте іншого вибору не було.Ледь пригнувшись, він різко відштовхнувся від масивного кореня.На мить здалося, ніби ноги більше не слухаються.Та пальці все ж міцно вхопилися за край товстої гілки.Стиснувши зуби, він підтягнувся, відчуваючи, як кожен рух відгукується болем у всьому тілі.

Через кілька секунд його постать уже зникла серед густого фіолетового листя.Тут майже не проникало світло кристалів.Листя було настільки густим, що навіть знизу розгледіти когось усередині було майже неможливо.Він повільно опустився навпочіпки й завмер.

Минуло лише кілька митей.З боку проходу почулися важкі кроки.Їх ставало дедалі більше.Незабаром до дерева підійшов знайомий вожак. Позаду нього рухалося ще з десяток варварів зі смолоскипами та списами.

Вожак зупинився біля самого берега кривавого озера.

Його важкий погляд повільно ковзнув по печері.Варвари швидко розсипалися в різні боки, уважно оглядаючи берег, кам’яні сходи та коріння дерева.Один із них навіть пройшов просто під гілкою, на якій ховався Рейк.

Він не поворухнувся.Навіть подих став майже непомітним.Минуло кілька довгих хвилин.Один із воїнів повернувся до вожака й коротко загарчав, доповідаючи про результати пошуків.Той мовчки підняв голову.Його погляд на мить зупинився на кроні дерева.

На одну коротку мить здалося, що їхні погляди ось-ось зустрінуться.Та вожак лише перевів очі на золотаві плоди, уважно перерахував їх, після чого задоволено кивнув.Він гаркнув кілька коротких наказів.Варвари негайно зібралися біля нього.Ще раз окинувши печеру уважним поглядом, загін розвернувся й швидко рушив назад до проходу.Важкі кроки поступово стихли.У печері знову запанувала тиша.

Та він не поспішав ворушитися.‘Занадто просто…’Просто продовжував нерухомо сидіти серед листя, ще кілька хвилин уважно прислухаючись до кожного звуку.

Минуло ще кілька хвилин. Навіть після того, як останні кроки варварів остаточно стихли десь у глибині проходу, він не поспішав залишати своє укриття. Нерухомо сидячи серед густого фіолетового листя, Рейк уважно прислухався до кожного звуку. Лише коли переконався, що в печері знову запанувала повна тиша, повільно підвівся. Широкі гілки були настільки міцними, що по них можна було йти майже як по дерев’яному мосту. Обережно ступаючи вперед, він почав наближатися до центральної частини крони. Чим ближче він підходив, тим сильнішим ставав солодкуватий аромат, що наповнював повітря. Він був настільки густим, що здавалося, ніби його можна було відчути не лише нюхом, а й дотиком.

Попереду, між густим листям, нарешті з’явилися вони. На товстих гілках звисали плоди. Кожен мав розмір приблизно з людську долоню, а їхня золотава шкірка м’яко переливалася у світлі фіолетових кристалів. Усередині ледь помітно пульсували тонкі прожилки, наче в них текло саме життя. Рейк мовчки дивився на них кілька секунд. Саме заради чогось такого він пройшов крізь ліс, пережив переслідування й проник у саме серце поселення варварів. Повільно простягнувши руку, він уже майже торкнувся найближчого плода.

Та за одну мить до цього його пальці завмерли.

У найглибшому куточку пам’яті промайнуло ледь відчутне відчуття знайомості. Воно було настільки слабким, що будь-хто інший не звернув би на нього уваги, але Рейк не довіряв випадковостям. Повільно відвівши руку назад, він ще кілька секунд мовчки дивився на дерево. Після цього замість плода обережно поклав долоню на товсту гілку й заплющив очі.

Навколо знову запанувала абсолютна тиша. Повільно, майже інстинктивно, він спрямував крихітну частинку власної свідомості всередину дерева. Вона неквапливо ковзнула крізь грубу кору, пройшла крізь щільні потоки життєвої сили й продовжила розходитись по дереву. Минала одна мить за іншою, поки раптом… вона натрапила на дещо.Ледь помітна усмішка, але абсолютно щира.Вона сама з’явилася на його обличчі.‘Ось воно…’

Плоди, що росли на гілках унизу, були лише побічним результатом. Справжня цінність знаходилася значно вище, там, куди сходилася майже вся життєва сила гігантської рослини.

Рейк ще раз підняв голову, оцінюючи відстань до вершини, після чого міцніше перехопив руків’я меча. Перші кілька метрів стовбур залишався майже гладким, не залишаючи достатньо виступів, за які можна було б нормально вхопитися, тому, зробивши короткий розбіг, він відштовхнувся від кори й встромив чорне лезо вище над собою. Клинок легко увійшов у деревину, даючи необхідну опору. Підтягнувшись, він витягнув його й одразу встромив вище, раз за разом повторюючи рух і поступово підіймаючись уздовж велетенського стовбура.

Невдовзі дістатися наступних ділянок стало простіше. Зі стовбура почали відходити перші масивні гілки, спочатку поодинокі, а вище їх ставало дедалі більше. Вони розходилися в усі боки, багаторазово розгалужувалися й перепліталися між собою, поступово формуючи величезну округлу крону. Густе фіолетове листя майже повністю заповнювало проміжки між ними, утворюючи над озером широку темно-фіолетову шапку, краї якої простягалися на десятки метрів від стовбура.

Просуваючись між гілками, уже рідше користувався мечем. Товсті відростки давали достатньо опори, дозволяючи переступати з одного на інший і підтягуватися вище, хоча подекуди чорне лезо все ж доводилося встромляти в кору, коли шлях перекривали надто широкі проміжки. Чим ближче він підбирався до вершини, тим сильніше відчувалася життєва сила рослини. Фіолетові прожилки під корою пульсували дедалі яскравіше, ніби незліченні потоки сходилися десь просто над ним.

Минула хвилина, за нею ще одна, перш ніж густе листя нарешті почало рідшати. Пройшовши крізь останній шар крони, він знову опинився біля основного стовбура, який тут несподівано змінював свою форму. Замість того щоб поступово звужуватися й губитися серед верхніх гілок, він закінчувався широкою природною платформою. Її поверхня була майже рівною й гладкою, наче верхівку дерева колись акуратно зрізали, хоча суцільна кора й фіолетові прожилки одразу давали зрозуміти, що така форма була природною.

Встромивши меч у край платформи, Рейк підтягнувся востаннє й вибрався нагору. Звідси особливо добре було видно дивну будову дерева: основна маса гілок розходилася трохи нижче вершини, формуючи навколо стовбура величезну крону, тоді як сама його верхівка залишалася відкритою, ніби рослина навмисно звільнила це місце від листя.

У самому центрі платформи здіймалося невисоке округле підвищення, схоже на невеликий стіл, що виріс просто зі стовбура. Його вкривала гладка темно-фіолетова кора, під якою повільно пульсували тонкі світлі прожилки. Вони тягнулися сюди з усіх боків дерева, перепліталися між собою й сходилися в одній точці, ніби вся життєва сила велетенської рослини мала лише одне справжнє призначення.

На підвищенні лежав плід.

Лише один, трохи більший за людський кулак. Темно-фіолетова, майже чорна шкірка мала гладку матову поверхню й не відбивала навіть слабкого сяйва кристалів. На відміну від золотавих плодів унизу, цей не випромінював світла й не наповнював повітря солодким ароматом. На перший погляд він здавався напрочуд звичайним, однак достатньо було простежити за пульсацією незліченних прожилок, щоб зрозуміти: усе життя цього дерева зрештою сходилося саме до нього. «А ось і він…»

Повільно підійшовши і простягнувши руку, Рейк торкнувся його поверхні. У ту ж мить у долоню хлинув невеликий потік чистого ефіру. Він був напрочуд м’яким і спокійним, без найменшої домішки чи агресії, ніби пройшов крізь незліченну кількість природних циклів, перш ніж опинитися тут. ‘Значить, він уже дозрів…’