Глава 26: Три удари

Ранкове сонце повільно підіймалося над гірськими вершинами, заливаючи їх м’яким золотавим світлом. Його промені ковзали по стрімких скелях, торкалися густих лісів унизу й поступово проганяли нічну прохолоду, що ще ховалася між ущелинами.

Високо над горами повільно летів чорний птах. Майже не рухаючи крилами, він спокійно ковзав повітряними потоками, пролітаючи над вузькими річками, кам’яними урвищами та лісами, які, здавалося, не мали кінця. Незабаром серед цього зеленого моря почали виринати високі кам’яні споруди. Місто, побудоване просто між гір, поступово оживало. На широких вулицях уже з’являлися перехожі, відчинялися важкі ворота, а над темними дахами легко коливалися полотнища прапорів.

Птах зробив широке коло над містом, після чого змінив напрямок. Десь попереду один за одним лунали глухі удари, що різко вирізнялися серед ранкової тиші. Піддавшись цікавості, він почав втрачати висоту, пролітаючи над будинками, вузькими кам’яними переходами й просторими внутрішніми дворами, аж поки не опинився біля великого тренувального майданчика.

Кілька разів змахнувши крилами, птах опустився на верхівку старого дерева, що росло біля кам’яної огорожі. Нахиливши голову, він кілька разів провів дзьобом по темному пір’ю, спокійно приводячи його до ладу.

«Три удари.»

Різкий голос, що пролунав знизу, змусив птаха здригнутися. Він миттєво розправив крила й, зірвавшись із гілки, зник у небі, а погляд немов сам собою опустився до тренувального майданчика, де навколо двох постатей уже встиг зібратися невеликий натовп.

Навколо широкої арени стояло кілька десятків глядачів. Одні мовчки спостерігали за тим, що відбувалося в центрі майданчика, схрестивши руки на грудях, інші тихо перемовлялися між собою, час від часу переводячи погляд на дві постаті, що нерухомо стояли одна навпроти одної. По краях тренувального поля десятки воїнів продовжували власні вправи. Дзвін металу, короткі вигуки наставників і глухі удари дерев’яної зброї змішувалися в єдиний, давно звичний для цього місця ритм.

«Три удари», — чоловік середнього віку, не відводячи очей від арени, спокійно підняв три пальці. Поруч із ним одразу почувся тихий сміх. «Та перестань, цього разу він протримається довше», — відповів молодший воїн, хоча в його голосі не було справжньої впевненості. Декілька людей поруч лише мовчки переглянулися, явно не поділяючи його думки.

У центрі майданчика й далі панувала тиша. Жоден із двох не поспішав робити перший крок. Легкий вітер повільно ковзав кам’яною ареною, ледь помітно колихаючи темне волосся обох суперників. ʼІ знову змушує мене атакувати першим…ʼ — майнула думка в хлопця, але замість того, щоб одразу рушити вперед, він лише ледь усміхнувся. «Не змушуй людей чекати», — його голос звучав легко, ніби вони зібралися не для поєдинку, а для звичайної розмови, проте дівчина навіть не змінила виразу обличчя. «Якщо поспішаєш програти, я не заперечую», — спокійно відповіла вона, продовжуючи дивитися йому просто в очі.

Хлопець лише тихо видихнув, повільно опускаючи центр ваги. Його хватка на древку списа стала трохи міцнішою, але зброя все ще залишалася опущеною. ʼНавіть погляд не змінився…ʼ Кутики його губ знову ледь піднялися в усмішці. «Тоді цього разу не скаржся», — він зробив неквапливий крок уперед, ніби навмисно скорочуючи відстань, однак дівчина навіть після цього не зрушила з місця.

Навколо арени запала тиша. Навіть ті, хто ще мить тому тихо перемовлявся між собою, тепер уважно стежили за кожним рухом двох бійців. «П’ять ударів», — хтось із натовпу раптом змінив свій прогноз, викликавши кілька стриманих усмішок. Дівчина повільно підняла руку, приймаючи стійку. «Не змушуй мене чекати надто довго», — її голос залишався таким самим спокійним.

Ледь помітно усміхнувшись, її противник зник. Наступної миті різкий свист розітнув повітря. Кам’яні плити під ногами вкрилися дрібними тріщинами, а його силует уже виник просто перед суперницею. Спис із глухим гулом описав широку дугу, стрімко наближаючись до її плеча, але вона лише ледь нахилила голову. Вістря пройшло так близько, що кілька темних пасм волосся плавно зрізало й понесло за вітром.

«Перший», — спокійно промовив чоловік серед глядачів, навіть не кліпнувши.

ʼІ цього замало…ʼ Не дозволяючи собі ані миті здивування. Не завершуючи замаху, він різко змінив хватку, використавши інерцію, щоб миттєво розвернути спис у зворотному напрямку. «Тоді спробуй ухилитися й від цього», — його голос ще лунав над ареною, хоча вістря вже стрімко наближалося з іншого боку.

Дівчина зробила лише пів кроку назад. Не більше. Її рух був настільки точним, що здавалося, ніби вона бачила траєкторію удару ще до того, як він починався. Кінчик списа ковзнув просто перед її грудьми, не торкнувшись навіть одягу. «Ти занадто покладаєшся на швидкість», — спокійно промовила вона, зустрічаючи його погляд, а вже наступної миті її долоня м’яко торкнулася древка.

На його обличчі раптом з’явилася широка усмішка. «Ось тепер це більше схоже на справжній поєдинок», — у голосі не було ні роздратування, ні зверхності. Лише щирий азарт. ʼСаме цього я й чекав.ʼДолоня м’яко лягла на древко списа. Вона навіть не намагалася його зупинити. Лише трохи змінила напрямок, і зброя, яка ще мить тому стрімко летіла просто в неї, ковзнула убік, пройшовши повз плече. «Ти надто сильно вкладаєшся в кожен удар», — її голос залишався таким самим спокійним, ніби вона не відбивала атаку, а виправляла чиюсь помилку під час тренування.

Хлопець відчув, як рівновага тіла мимоволі змістилася вперед. ʼВона використала мою ж силу…ʼ Не втрачаючи миті, він різко відштовхнувся від землі, намагаючись відірватися від неї, однак дівчина вже зробила крок назустріч. Її рух був майже непомітним, але саме цього виявилося достатньо.

Ледь зігнувши кисть, вона торкнулася двома пальцями його зап’ястка.

Удару не було.

Не було навіть відчуття сили.

Та вже наступної миті він відчув, як його власна рука втратила контроль. Спис вирвався з наміченої траєкторії, а вістря з глухим скреготом ковзнуло по кам’яній плиті, висікаючи довгу смугу іскр.

«Другий», — спокійно пролунав той самий голос серед глядачів. Хлопець одним рухом відштовхнувся від землі, розриваючи дистанцію між ними. Кілька митей він мовчки дивився на суперницю, після чого повільно стиснув кулаки. Темні луски одна за одною почали вкривати його передпліччя, а пальці поступово видовжилися, перетворюючись на гострі кігті. Навіть його зіниці стали вузькими, нагадуючи погляд хижака.

Навколо майданчика одразу здійнявся тихий гомін.

«Каель усе ж перейшов до драконячої форми.»

«Нарешті стане цікавіше.»

Хлопець провів кігтями один по одному, залишаючи в повітрі короткий металевий скрегіт. На його обличчі знову з’явилася усмішка. «Твоя майстерність справді зросла, Сейро», — він трохи нахилив голову, не відводячи від неї очей. «Але чи витримаєш ти це?»

Сейра спокійно ковзнула поглядом по його руках, вкритих чорною лускою. Її обличчя залишалося таким самим байдужим, ніби перед нею нічого не змінилося.«Каелю», — вона ледь похитала головою. «Якщо мені доведеться трансформуватися, щоб перемогти тебе… значить, я вже програла.»

Ледь помітно усміхнувшись, Каель зник.

Під його ногами з гуркотом тріснув камінь, а тіло рвонуло вперед із такою швидкістю, що на місці, де він щойно стояв, залишився лише короткий порив вітру. Чорні кігті зі свистом розсікли повітря, стрімко наближаючись до її шиї.

Та вона не відступила.

У той момент, коли кігті мали торкнутися цілі, її корпус лише ледь повернувся вбік. Атака пройшла всього за кілька сантиметрів від обличчя, здійнявши кілька темних пасм волосся.