Глава 25 : Перетин межі

Зайнявши позу лотоса, Рейк повільно заплющив очі. Його дихання стало рівним, а свідомість почала занурюватися в особливий стан, що балансував на межі між ним самим і навколишнім світом. Для звичайної людини подібне означало б лише одне — смерть. Та для тих, хто ступив на шлях культивації, медитації чи воїнського мистецтва, цей стан був таким самим природним, як сон. Вони відкривали себе для енергії природи, робили її частиною власного тіла й поступово ставали сильнішими. Їхні рани гоїлися швидше, тіло ставало міцнішим, а кожен наступний крок наближав до нової межі сили.

Повторюючи процес, який колись допоміг створити ядро, він повільно відкрив свою свідомість назустріч навколишньому простору. Ледь відчутні потоки енергії почали збиратися навколо нього й повільно проникати всередину. Вони були значно слабшими за ті, що наповнювали Міжпростір, ніби крихітний струмок поруч із безмежним океаном. Проте навіть цього мало б вистачити хоча б для часткового відновлення.

Тепло народилося на кінчиках пальців рук і ніг, поступово поширюючись тілом до самого ядра. Та щойно перші потоки наблизилися до нього, усе змінилося. Гострий біль пронизав свідомість настільки різко, що ледь не вирвав його з медитації. Енергія ніби наштовхнулася на невидиму стіну. Лише незначна її частина встигала проникнути далі, але майже одразу безслідно розчинялася.

«Дідько… Прийдеться діяти інакше.»

Втрачати єдиний шанс на відновлення він не мав права.

Не вагаючись, Рейк розділив власну свідомість. Одна її частина продовжила підтримувати медитацію й повільно поглинати енергію зовнішнього світу, тоді як інша занурилася всередину ядра.

Перед ним знову розкинувся безмежний чорний космос.

Згаслі зорі мовчки висіли серед нескінченної темряви, а в самому центрі простору пульсувало ядро. Підлетівши ближче, він одразу зрозумів причину невдачі. Темна димка Краху щільно огортала ядро, безперервно тиснучи на темно-багрове полум’я, яке відчайдушно стримувало її натиск. Саме крізь цей шар безуспішно намагався прорватися потік енергії. Щоразу, торкаючись димки, він втрачав свою силу й безслідно розчинявся.

Часу на довгі роздуми не залишалося.

Рейк повторив позу, у якій сиділо його справжнє тіло, й сам відкрився для потоку енергії. Майже одразу світло змінило напрямок. Замість того щоб прямувати до ядра, воно почало вливатися безпосередньо в його свідомість. Коли тиск на ядро зник, димка Краху поступово послабила натиск і повернулася до свого звичного стану.

«Отже, так…»

Не гаючи жодної миті, він почав поглинати енергію ще швидше.

Минали години.

Ніч повільно поступалася світанку.

Енергії всередині свідомості ставало дедалі більше, але разом із цим почав змінюватися й Крах. Темна димка, ніби відчувши нове джерело поживи, повільно відокремилася від ядра. Спочатку її рух був майже непомітним, та з кожною миттю вона дедалі швидше огортала свідомість Рейка.

«Занадто рано…»

Попри небезпеку, він не припиняв медитації.

«Ще трохи…»

Темрява стискалася навколо нього, мов удав, що повільно душить свою здобич. Відстань між ними стрімко скорочувалася.

Саме в цю мить друга частина свідомості припинила підтримувати медитацію й знову стала єдиним цілим.

«Зараз.»

Потік енергії миттєво обірвався.

У ту ж секунду темно-багрове полум’я, яке весь цей час стримувало натиск Краху, спалахнуло значно яскравіше. Ніби хижак, що дочекався слушної миті, воно кинулося вперед і врізалося в темну димку, змусивши її відступити.

Рейк не зволікав.

Поки дві сили стримували одна одну, він рвонув до ядра й, досягнувши його, миттєво розвіяв власну свідомість.

Уся накопичена енергія одним потоком увірвалася всередину.

Ядро здригнулося.

Світло повільно розійшлося його поверхнею, заповнюючи виснажені ділянки й поступово повертаючи втрачену силу. Воно не могло вилікувати пошкодження, але дозволило ядру знову запрацювати на повну. Водночас тріщини, що вкривали його поверхню, стали ще ширшими. Із них вирвалося значно більше темно-багрового полум’я, яке повільно огорнуло ядро з усіх боків, утворюючи щільний захисний шар. Воно не знищувало Крах.

Лише стримувало його. Повільно розплющивши очі, Рейк побачив, що ніч уже закінчилася. Крізь густі крони дерев пробивалися перші промені світанку, а тихий ліс поступово прокидався до нового дня.

Він підвівся.

— Пора.

Він уже хотів починати готуватися до виходу варварів із туману, щоб застати їх зненацька. Та щойно пальці торкнулися руків’я меча, рух завмер.«Хм… Не зараз. Я виснажений, а вони ще повні сил. До того ж той вожак… Його здібність досі залишається для мене загадкою.»

Пальці мимоволі сильніше стиснули руків’я.

— Скористаюся іншим методом.

Не гаючи часу, він безшумно зник між деревами.

Поки сонце повільно здіймалося над горизонтом, туманний ліс залишався майже нерухомим. Лише легкий вітер час від часу колихав верхівки дерев, змушуючи краплі роси зриватися з листя. Вони повільно скочувалися додолу, виблискуючи в променях ранкового світла, немов дрібні кристали. Десь у глибині лісу долинали приглушені крики невідомих істот, але сюди вони доходили лише ледь помітним відлунням.

Галявина поступово змінювала свій вигляд.

На м’якій землі одна за одною з’являлися глибокі борозни. Одні тягнулися прямо, інші різко змінювали напрямок, перетиналися між собою й несподівано обривалися. Подекуди трава була повністю витоптана, а в кількох місцях навіть вирвані цілі шматки дерну. Здавалося, ніби тут довгий час звивалося якесь велетенське створіння, хаотично повзаючи в різні боки.

Лише переконавшись, що все виглядає достатньо переконливо, він знову сховався серед густого листя.

Минуло ще кілька хвилин.

Завіса густого білого туману повільно розійшлася, відкриваючи вузький прохід.

Першими назовні вийшли троє вершників на шестилапих тиграх. За ними показався вожак у короні з колючої лози разом із двома охоронцями. Далі одна за одною почали виходити решта воїнів, а позаду важко ступали два шестиногі носороги, що тягнули вози.

Ледь останній варвар покинув межі туману, ті, хто йшов попереду, зупинилися, чекаючи, поки завіса знову сховає прохід.

Та варто було білому серпанку остаточно зімкнутися, як увагу всього загону привернула галявина.

Вона була понівечена.

Глибокі борозни розходилися в різні боки, перетинали одна одну, а трава лежала притиснута так, ніби по ній повзло щось неймовірно велике. Деякі сліди були настільки широкими, що могли належати лише істоті, яку важко було навіть уявити.

Вожак мовчки оглянув землю.

Його чотири очі повільно ковзали від одного сліду до іншого. На кілька секунд запала повна тиша.

Потім він коротко гаркнув.

Декілька вершників одразу відокремилися від загону й швидко оглянули найближчі сліди. Вони обмінялися кількома уривчастими звуками й жестами, після чого повернулися назад.

Вожак ще раз обвів галявину уважним поглядом.Пролунав другий наказ.Колона знову рушила вперед.Сидячи високо на дереві, Рейк мовчки проводжав її поглядом.«Слід від туші вони б помітили одразу. Тепер він нічого їм не скаже.»

Залишалося лише чекати.

День повільно добігав кінця.

Сонце вже майже сховалося за верхівками дерев, забарвлюючи небо в теплі помаранчеві й багряні кольори. Ліс поступово затихав, поступаючись місцем нічним мешканцям.

Невдовзі з боку туманного лісу знову долинули важкі кроки.

Колона поверталася.

Один із возів тепер був майже повністю завантажений здобиччю. Серед грубо складених туш виднілися величезні лапи, довгі хвости й темна луска невідомих істот. Деякі тіла були настільки великими, що звисали через краї воза, залишаючи за собою криваві сліди на землі.

Попереду, як і вранці, їхав вожак.

Досягнувши туману, він спокійно зіскочив із тигра, дістав із сумки невеликий амулет і почав тихо бурмотіти слова своєю гортанною мовою.Татуювання на його тілі вкотре спалахнули тьмяним синюватим світлом.

Густий туман почав повільно розступатися.

Колона рушила вперед.

Перші вершники вже майже зникли серед білого серпанку, коли…

Небо розітнув важкий свист.

Наступної миті просто в центр колони, врізавшись у навантажений віз, із величезною силою впало понівечене тіло.

Гучний удар струсонув землю.