Глава 23: Згаслі зорі

Свідомість поверталася дивно. Не було ні болю, ні відчуття власного тіла, ні навіть тієї важкості, яка зазвичай супроводжує втрату свідомості. Замість цього його зустріла тиша. Спокійна, глибока і водночас незрозуміло знайома. Коли Рейк розплющив очі, навколо не виявилося ні зруйнованого лісу, ні неба, ні землі. Лише безмежний темний простір, який із першого погляду нагадав йому Ануллум.

На декілька секунд він просто завмер.

Здивування було слабким, але достатньо помітним, щоб привернути його увагу.

— Вперше…

Слова самі зірвалися з губ.

Погляд ковзнув по безмежній темряві навколо.

— Отже, так виглядає моя душа.

Принаймні так йому здалося спочатку.

Рейк мовчки оглянув безмежний морок навколо.

Потім повільно похитав головою.

— Ні.Навіть для душевного простору це було занадто.

Попереду простягалася справжня безмежність. Не порожнеча й не темрява, а щось значно більше. Простір здавався настільки старим, що сама думка про його вік виглядала безглуздою. Наче він існував задовго до появи світів і продовжував існувати незалежно від того, народжувалися вони чи згасали.

Вперше за дуже довгий час Рейк не міг зрозуміти, на що саме дивиться.

Попереду мерехтіли слабкі вогники. Спочатку вони здавалися випадковими іскрами серед безмежної темряви, але чим довше він дивився, тим чіткішими ставали їхні обриси. Незабаром він зрозумів, що дивиться на зорі. Їх було настільки багато, що погляд просто губився серед цього дивного зоряного моря. Одні ще зберігали залишки світла, інші ледве жевріли, а деякі майже повністю згасли, залишившись лише тьмяними темними точками серед мороку.

Його кроки були повільними. Не тому, що шлях вимагав обережності. Просто це місце викликало дивне відчуття, яке важко було пояснити навіть самому собі. У цих зорях було щось неправильне. Вони не нагадували звичайні небесні світила. У кожній із них відчувалося щось більше, ніж просто світло.

Погляд зупинився на одній із зірок.

Вона була маленькою і майже згаслою, але чомусь змусила його сповільнити крок. Незрозуміле відчуття народилося всередині раніше, ніж він встиг його усвідомити. Знайомість.

— Дивно…

Голос прозвучав тихо й одразу розчинився в навколишній тиші.

Рейк продовжив дивитися на зорю.

— Я впевнений, що бачу тебе вперше.

Проте це нічого не змінило. Відчуття залишилося. Разом із ним прийшла ще одна емоція, ще дивніша за першу. Втрата. Ледь помітна, майже невловима, але достатньо сильна, щоб привернути увагу. Наче колись між ним і цією згасаючою іскрою існував зв’язок, який давно обірвався.

Першою виникла логічна відповідь.

Залишки сили.

Проте вже за декілька секунд він похитав головою.

— Ні. Сила так не виглядає.

Його погляд ковзнув по найближчих зорях. Усі вони були різними, але водночас мали щось спільне. Важко було пояснити це словами, однак кожна з них виглядала завершеною. Не мертвою. Не зруйнованою. Саме завершеною. Наче вона вже пройшла власний шлях від початку до кінця і тепер повільно згасала серед цієї нескінченної темряви.

Відповіді не було.

А отже зараз вона не мала значення.

Він продовжив рух.

Чим ближче Рейк наближався до центру простору, тим більше згаслих світил з’являлося навколо. Незабаром їх стало настільки багато, що вони почали нагадувати безмежне кладовище давно завершених історій. Зорі оточували його з усіх боків, наповнюючи темряву тьмяним світлом, поки попереду не з’явилося дещо інше.

Ядро.

Навіть для нього його розміри виявилися несподіваними.

Величезна чорна сфера висіла посеред темряви, нагадуючи сонце, з якого хтось вирвав саме поняття світла. Її поверхню вкривали численні тріщини, а з однієї з них виривалися знайомі темно-багрові іскри. Полум’я продовжувало горіти навіть тут. Воно не виглядало величним чи могутнім. Навпаки, складалося враження, що цей вогонь тримається лише завдяки власній впертості.

Рейк мовчки спостерігав за багровими спалахами декілька секунд.

— Впертий вогонь.

Кутик губ ледь помітно смикнувся.

Із усіх можливих сил саме ця підходила йому найбільше.

Наблизившись ще ближче, він зрозумів, що тріщина була далеко не головною проблемою.

Навколо ядра повільно кружляло щось інше.

Темна серпанкова маса.

Вона не нагадувала ані туман, ані дим, ані будь-яку відому енергію. Її форма постійно змінювалася, але водночас залишалася незмінною, ніби сама її природа суперечила законам світу. Серпанок обертався навколо ядра повільними колами, терпляче й невідворотно, немов хижак, який давно знає, чим закінчиться полювання. Там, де ця темрява торкалася поверхні сфери, світло ставало слабшим. Потоки Протиставлення тьмяніли. Навіть багрові іскри згасали на мить, перш ніж знову спалахнути.

Рейк мовчки спостерігав за цим декілька секунд.Розуміючи чому так ослаб.

Причина весь цей час перебувала просто перед ним.

— Я вже починав думати, що розвалююся сам по собі.

Фраза прозвучала спокійно. Без усмішки. Без роздратування.

Його погляд ковзнув по темній масі ще раз, після чого шматки картини остаточно стали на свої місця. Якщо нічого не зміниться, одного дня ядро просто виснажиться. Не сьогодні. Не завтра. Але неминуче.

Рейк мовчки дивився на серпанок, поки в пам’яті не сплив давно знайомий образ. Зруйнований простір. Поле битви. Фальшивий Абсолют. Послідовник Краху. Один-єдиний удар.

Лише тепер він зрозумів.

Той бій ніколи не закінчувався.

Просто поле битви змінилося.

Тепер воно знаходилося всередині нього самого.

— Послідовник Краху…

Слова тихо розчинилися в темряві.

Тепер багато речей стали зрозумілими. Навіть занадто багато.

Його погляд опустився до темно-багрових іскор, що вперто продовжували вириватися з тріщини. Лише зараз він помітив дещо важливе. Полум’я не намагалося знищити паразита. Не намагалося вилікувати ядро чи повернути втрачену силу. Воно робило значно простішу річ.

Стримувало руйнування.

Тримало все разом.

Витримувало.

Так само, як витримував і сам Рейк.

Навколишній простір почав поступово тьмяніти. Згаслі зорі одна за одною розчинялися в темряві, а ядро повільно віддалялося, ніби його затягував невидимий потік. Останнє, що він побачив перед тим, як усе навколо почало руйнуватися, були багрові іскри, які продовжували горіти всупереч усьому.

Потім світ розсипався.

І він прокинувся.

Рейк розплющив очі й декілька секунд просто лежав, дивлячись у небо. Сонце вже почало схилятися до горизонту, забарвлюючи хмари у золотаві та червонуваті кольори. Після безмежної темряви дивного простору це світло здавалося майже неприродним.

Біль повернувся одразу.

Глухий і важкий.

Він розтікався тілом від самого ядра, проходив крізь груди, плечі та руки, нагадуючи про кожен удар, отриманий під час битви. Тепер Рейк знав причину цього болю. Тепер він знав, що проблема була значно серйознішою за звичайні поранення.

Повільно піднявшись на лікоть, він оглянувся навколо.

Ліс було важко впізнати.

Там, де раніше височіли десятки дерев, тепер залишилися лише зламані стовбури, вирвані з корінням гіганти та глибокі борозни, що розсікали землю на десятки метрів. В окремих місцях ґрунт нагадував висохле русло річки, вкритої павутиною тріщин, а деінде виднілися вирви, залишені ударами, які жодна звичайна істота не змогла б пережити.

Сліди битви залишилися всюди.

Навіть зараз було важко повірити, що значна частина цих руйнувань стала наслідком зіткнення лише двох створінь.

Піднявшись на ноги, він відчув, як ядро неприємно стиснулося. Темна серпанкова маса, яку він бачив усередині себе, була реальною. Це був не сон і не галюцинація. Кожен поштовх болю лише підтверджував побачене.

Його погляд ковзнув удалину.Туди, де між пагорбами та лісами клубився густий туман.

Десь там, за цією білою завісою, знаходилася його наступна ціль. Передчуття, яке супроводжувало його від самого прибуття у цей світ, не стало слабшим. Навпаки. Після побаченого біля власного ядра воно лише посилилося.

Саме там могли бути відповіді.

Або хоча б перший крок до них.

Земля раптом здригнулася.

Ледь помітно.

Але достатньо, щоб миттєво привернути його увагу.Рейк повернув голову.Гуркіт повторився.Потім ще раз і ще.Наче щось величезне неслося крізь ліс просто в його бік.Один зі стовбурів буквально вибухнув трісками, коли крізь нього прорвалася масивна туша. За ним впало друге дерево. Потім третє.

Істота навіть не намагалася їх обходити.

Вона просто змітала все на своєму шляху.

Монстр був величезним. Майже шість метрів завдовжки й близько трьох заввишки. Масивне тіло нагадувало дивне поєднання ящера та якогось хижого звіра. Товста сіра шкіра була вкрита нерівними кістяними пластинами, а вздовж хребта тягнувся ряд коротких чорних шипів. Передню частину голови захищав довгий кістяний ріг, а з розкритої пащі стирчало декілька рядів зубів, здатних дробити навіть каміння.Жовті очі вп’ялися в нього.Тварина побачила легку здобич.

Рейк мовчки спостерігав за її наближенням.

Сто метрів,п’ятдесят,тридцять.Відстань стрімко скорочувалася.Його рука опустилася на руків’я меча.Усередині все миттєво відгукнулося болем.

Ядро різко стиснулося, а темна маса, яку він щойно бачив у тому дивному просторі, ніби відчула рух енергії та ще сильніше вп’ялася в його силу.

З-під маски пролунало тихе шипіння.

Але рука не здригнулася.

Останні залишки енергії хлинули в клинок.

Перед очима на мить потемніло.

У наступну секунду він зробив лише один рух.Меч зірвався вперед.Без розмаху.Без жодної демонстрації сили.Чорний клинок просто зник із його руки.І майже одразу з’явився перед головою монстра.Лезо пройшло точно між очима, пробило череп і вирвалося з іншого боку.

Величезна істота ще декілька секунд продовжувала рухатися за інерцією. Її тіло впало, прокотилося землею, залишаючи за собою глибоку борозну, а потім остаточно завмерло.

Тиша повернулася так само швидко, як і зникла.

Рейк декілька секунд мовчки дивився на мертву тушу. Потім коліна все ж підвели його, і він опустився на одне коліно, відчуваючи, як тіло вимагає відпочинку після всього пережитого.

Під маскою з’явилася ледь помітна усмішка.

— А ось і мій білет у поселення.