Глава 22: Попіл Страждання

Фраза ще не встигла остаточно згаснути серед темряви, коли тріщина всередині ядра спалахнула темно-багровим світлом. Спочатку воно нагадувало тонкий промінь, що просочувався крізь невидимий розлом, але вже наступної миті світло перетворилося на потужний потік енергії, який вирвався назовні. Полум’я народилося миттєво. Воно хлинуло по руках, охопило плечі, прокотилося всім тілом і кинулося на чорні пута, що продовжували стискати кінцівки. Темрява, яка досі здавалася абсолютною та непорушною, здригнулася. По її поверхні побігли багряні тріщини, схожі на розломи в стародавньому камені, після чого чорні кайдани почали розсипатися просто на очах, перетворюючись на попіл ще до того, як встигали торкнутися землі.

На цьому все не закінчилося. Полум’я продовжувало розростатися, ніби тисячі років чекало саме цього моменту. Воно не несло жару й не обпалювало повітря навколо, проте від нього виходило відчуття сили, перед якою сама темрява починала відступати. Здавалося, що нескінченні випробування Ануллума, роки самотності, виснаження та тиску, під яким довелося існувати від самого народження, раптом отримали власну форму. Усе пережите ним не зникло безслідно. Усе це стало паливом для нового вогню.

Навіть чорна завіса, створена чудовиськом, почала руйнуватися. Не через світло і не через тепло. Вона просто не могла співіснувати поруч із тим, що щойно народилося. Простір здригався, темрява відступала, а багряний вихор навколо нього ставав дедалі більшим, поступово перетворюючись на справжній шторм полум’я.

Чудовисько відреагувало миттєво. Його неприродно довга шия різко сіпнулася, а величезне тіло відскочило назад майже на десяток метрів, залишаючи за собою глибокі борозни в чорному просторі. До цього моменту істота безперервно тиснула на нього, не знаючи ані страху, ані вагань, однак тепер ситуація змінилася. Вузькі червоні розрізи очей не відривалися від полум’я, а чорний туман усередині розкритої грудини заворушився значно швидше, ніби відчув небезпеку раніше за свого носія.

Рев, що вирвався з пащі монстра, прокотився всім простором і змішався з тисячами голосів, які лунали з темної туманності. Наступної миті чорний туман здригнувся ще раз, а з його глибин вирвалися десятки нових пут. Вони нагадували живих істот, що кинулися вперед у відчайдушній спробі дістатися цілі раніше, ніж багряний вогонь пошириться далі, однак їхній ривок завершився майже відразу. Варто було полум’ю торкнутися темряви, як та почала руйнуватися просто на очах. Пута не горіли в звичному сенсі цього слова. Вони втрачали саму основу свого існування й розсипалися на попіл, який одразу ж зникав без сліду.

Саме тоді стало зрозуміло, що це полум’я не має нічого спільного зі звичайним вогнем. Воно не палило плоть і не руйнувало матерію. Його метою було дещо значно глибше. Вогонь знаходив те, що підтримувало біль, живило страждання або дозволяло чомусь існувати всупереч власній природі, після чого починав випалювати саме це. Чорні пута були породженням чужих мук, тому для нового полум’я стали майже ідеальним паливом.

Не зупиняючись на цьому, темно-багровий вихор рвонув далі й накрив чудовисько раніше, ніж те встигло остаточно відступити. Істота спробувала захиститися, викидаючи вперед нові хвилі темного туману, проте вони лише на мить сповільнили наступ вогню. Зовні майже нічого не змінилося. На потрісканій шкірі не з’явилося опіків, тіло не отримало жодної нової рани, а сама істота виглядала так само потворно, як і раніше. Проте всередині розкритої грудини вже починався справжній хаос.

— Не треба…
— Темно…
— Боляче…
— Ми ще тут…
— Не забирай…
— Будь ласка…
— Зупини…

Голоси ставали дедалі голоснішими. Вони вже не нагадували далекий шепіт і тепер більше скидалися на відчайдушні крики тих, хто усвідомив власний кінець. Чорний туман стискався й відступав під натиском полум’я, ніби щось невидиме шматок за шматком виривало з нього саму сутність. Тіло чудовиська почало здригатися все частіше.
Його рухи втрачали колишню точність, а довгі руки хаотично розтинали повітря, наче воно намагалося позбутися болю, який не могло зрозуміти або прийняти.

Рейк рушив уперед крок за кроком відстань між ними скорочувалася. Темно-багрове полум’я здіймалося навколо дедалі вище, супроводжуючи кожен рух новими спалахами, а зміни всередині ставали все відчутнішими. Новонароджений вогонь не лише витрачав накопичену силу — він безперервно поповнював її, витягуючи втому з виснаженого тіла, поглинаючи біль старих ран і навіть вбираючи страждання голосів, які зараз згорали всередині чорної туманності.

Чим ближче він підходив, тим важчою ставала його присутність. Сам вихор полум’я навколо поступово втрачав схожість зі звичайним вогнем і все більше нагадував прояв якоїсь давньої сили, яка нарешті знайшла свого носія. Навіть чудовисько почало відчувати цей тиск. Червоне світло в його очах постійно здригалося, а чорна туманність усередині грудини безперервно стискалася, ніби намагалася знайти місце, де можна сховатися від власної протилежності.
Підійшовши достатньо близько, він зупинився й підняв голову. Темно-багрові вогні в очах маски оглядали свою жертву, після чого зупинилися на розкритій грудній клітці чудовиська. Туманність усередині неї продовжувала корчитися під натиском вогню, стискатися й розширюватися, наче жива істота, яка відчайдушно намагалася втекти від власного вироку. Саме тепер стало очевидно, що справжнім ворогом була не висока потворна оболонка з кігтями та червоними очима. Вона була лише носієм. Лише посудиною для чогось значно гіршого.

Декілька секунд він мовчки спостерігав за тим, як темрява бореться за право існувати, після чого спокійно промовив:

— Паразит.
Голос прозвучав тихо, але в ньому не було ані сумнівів, ані ненависті.

У відповідь чорна туманність здригнулася. Крики всередині стали голоснішими, а саме чудовисько різко сіпнулося вперед, ніби ці слова завдали йому більшого болю, ніж усі попередні удари. Проте завершити рух воно не встигло.

Ядро всередині грудей Рейка відгукнулося раніше.

Крізь тріщину знову хлинув потік сили, а простір навколо немов здригнувся від її присутності. Він простягнув руку вбік, навіть не дивлячись у тому напрямку, де загубив меч. Полум’я навколо завирувало сильніше, утворюючи багряні потоки, які розлетілися в різні боки, а потім раптом змінили напрямок і рвонули назад.

Десь у далекій темряві щось здригнулося.

Наступної миті чорний клинок вилетів з темряви, і полетів уперед. Він розсікав простір із такою швидкістю, що залишав за собою темно-багровий слід, немов сама темрява поступалася дорогою своєму володареві.

Рукоять точно лягла в долоню.

Одразу ж після цього полум’я кинулося на меч.

Чорне лезо стало ще темнішим, ніж раніше. Здавалося, воно повністю поглинуло навколишнє світіння полум’я, залишивши лише тонкі багряні прожилки, що нагадували тріщини в застиглій безодні. Вони повільно пульсували, ніби крізь метал текла не енергія, а сама витримка, народжена з незліченних років боротьби.

Кілька секунд він мовчки розглядав зброю.

У його погляді не було захоплення.

Не було радості.

Лише коротке схвалення.

Саме так і мало бути.

Після цього він знову підняв голову та подивився на істоту, яка все ще намагалася втримати рівновагу серед багряного полум’я.

— Висока тварюка.

Цього разу в голосі навіть промайнула ледь помітна насмішка.

Ще до того, як останнє слово встигло стихнути, він зірвався з місця.

Земля вибухнула під ногами.

Полум’я залишило за ним довгий слід, а наступної миті чорний меч уже описував широку дугу. Чудовисько спробувало відскочити назад, однак тепер його рухи були надто повільними. Вогонь продовжував пожирати силу, що підтримувала паразита всередині грудної клітки, і кожна секунда ставала для нього все дорожчою.