Глава 17: Сліди титанів

Ранок настав тихо і майже байдуже.
Світло ледь пробивалося крізь густе листя, розсіюючись м’якими золотавими плямами на землі. Повітря було свіжим, вологим, насиченим запахом роси, мокрої землі та далеких смол. Рейк вийшов з напівзруйнованого будиночка, тримаючи в руці меч. Він не став витрачати час на зайві роздуми. Сьогодні в нього була конкретна мета.

Він рушив до озера.
Шлях пролягав через знайомий  ліс. Під ногами тихо хрустіли гілки, а легкий вітер час від часу пронизував крони, змушуючи листя тихо шелестіти. Рейк ішов рівно, не поспішаючи, але й не затримуючись. Кожен крок був точним. Він відчував, як тіло поступово набирає сили після ночі, як м’язи розігріваються, а розум стає яснішим.

Озеро зустріло його спокоєм.
Поверхня води блищала під ранковими променями сонця, немов розлите розтоплене срібло. На траві й листях лежала густа роса, яка іскрилася при кожному подиху вітру. Місце було ідеальним. Вода і велике відкрите поле поруч означали, що рано чи пізно сюди прийдуть місцеві мешканці, щоб втамувати спрагу.

Зупинившись на тому самому місці, де колись спостерігав за битвою гігантів. Але зараз його цікавив не сам бій, а те, що спричинило його.
Він рушив далі — туди, звідки проклали свою криваву дорогу два титани.
Шлях, залишений після їхньої сутички, виглядав так, ніби тут пройшла справжня катастрофа. Величезні дерева були вирвані з корінням і лежали поперек дороги, немов зламані сірники. Земля була переорана глибокими борознами, а в деяких місцях утворилися справжні ями. Скрізь валялися мертві тварини — розчавлені, розірвані, розкидані по всій території. Деякі з них ще не встигли стати здобиччю падальників.

Рейк ішов цим спустошеним коридором, уважно вивчаючи сліди.
Коли він дійшов до кінця, перед ним відкрилася величезна зруйнована зона. Тут усе було ще гірше. Земля була перевернута, наче велетенська рука пройшлася по ній, розкидавши все навколо. Повалені дерева лежали один на одному, утворюючи хаотичні завали. Повітря тут здавалося важчим, насиченішим запахом крові та розкопаної землі.
Рейк зупинився.

Він побачив дві зруйновані дороги, що йшли з двох різних сторін і сходилися в цій точці.
«Значить, це було місце їхньої зустрічі», — подумав він.
Він підійшов до лівої дороги. Вона виглядала трохи менш зруйнованою, а на землі чітко виднілися глибокі сліди від сегментованих ніг. Це була дорога, якою приповзла сколопендра.
Тоді він перейшов до правої.

І тут картина стала значно цікавішою.
Дорога була жахливою. Не просто зруйнованою — вона виглядала так, ніби змія тікала від чогось. Вона робила різкі маневри, петляла, врізалася в дерева, ніби намагалася уникнути переслідувача. Деякі ділянки були буквально розірвані, ніби щось величезне і сильне намагалося її зупинити.
Він стояв і довго дивився вперед.

Вдалині, за зруйнованим лісом, височіла гора. Темна, майже чорна на тлі ранкового неба. Вона здавалася неприродно гострою, немов хтось спеціально вирізав її з кістки світу. Навколо неї панувала дивна тиша. Навіть вітер тут затихав, ніби боявся підходити ближче.
«Якщо знайшлося щось, що змогло злякати ту велетенську змію… — Рейк звузив очі, — то це те, що мені потрібно.»

Повітря навколо гори здавалося важчим. Звідти не лунало жодного звуку — ні птахів, ні комах. Лише мертва, гнітюча тиша. Немов сама гора спостерігала за ним у відповідь.Рейк стояв ще кілька секунд, відчуваючи, як по шкірі пробігає легкий холодок. Не страх. Просто інстинкт. Попередження.
Він стиснув рукоять меча сильніше.
Без зайвих думок він прискорив крок і рушив у бік гори.