Глава 10: Болісні спогади II

Звук важкого, хрипкого вдиху і видиху безшумно лунав у порожнечі космосу, немов останній відгомін життя.
«Дідько… скільки ще ми так будемо продовжувати?» — ця думка вже втретє за останні сорок хвилин проскочила в голові Рейка.
За цей короткий, але кривавий проміжок часу він встиг убити вісім Богів і два Сузір’я. Вісім. Два. Цифри вже не мали значення — тільки біль і втома.
Його тіло виглядало жахливо. Чорний плащ з густим пір’ям був розірваний у багатьох місцях: великий клапоть пір’я звисав з правого плеча, наче обірване крило, лівий рукав майже повністю відірвало, а нижня частина плаща перетворилася на пошматовані смуги, що тріпотіли при кожному русі. Під розірваним одягом виднілася бліда шкіра, вкрита глибокими рваними ранами, в яких повільно не маючи можливості витекти накопичувалась темна кров. Декілька ран уже почали затягуватися завдяки силі Ядра, але біль не вщухав.
«Що ж вона зробила з цією маскою…» — подумки процідив він, опираючись на меч.
Він повільно підняв голову. Погляд   зустрівся з тисячами космічних очей, які уважно стежили за ним з темряви простору. Деякі були величезними й холодними, інші — маленькими й колючими. Усі вони спостерігали.
«Це був одинадцятий… Якщо я щось не придумаю — мені кінець».
Згасли ще одні очі. Простір зморщився, і на їхньому місці з’явилася нова фігура.
Це був Бог.
Високий, майже три метри заввишки, з тілом, що здавалося витканим з живого срібла і темного кришталю. Його броня переливалася металевим блиском, а довге біле волосся, наче проміння рідкого світла, плавало в невагомості. На голові — корона з семи гострих шипів, кожен з яких пульсував власною енергією. Очі — чисті, сріблясті, без зіниць. У руках він тримав спис, зроблений з чистого світла, що виблискував гострими гранями. Від нього йшла така сила, що навіть простір навколо нього злегка викривлявся.
«Ще один», — подумав Рейк.
Бог не став говорити. Він просто ринувся вперед.
Бій спалахнув миттєво.
Бог атакував. Удар був швидким і точним — спис перетворився на срібну блискавку, що розрізала простір. Рейк ледве встиг підняти меч. Чорне лезо зустріло срібне світло, і від зіткнення вибухнула хвиля енергії. Удар відкинув Рейка назад. Він пролетів крізь космос і врізався в сусідню планету, пробивши три кілометри, перш ніж зупинитися всередині скелі.
«Пхааа… Бляха, це вже не смішно», — прохрипів Рейк.
Бог приземлився неподалік і вже йшов до нього, тримаючи спис напоготові.
Рейк підвівся. Меч у його руці тихо гудів — він відчував, як той жадібно поглинає силу всіх, кого Рейк уже вбив. Це було корисно. Але зараз цього було недостатньо.
«Потрібно щось придумати… швидко».
Бог знову атакував. Цього разу він не просто колов — він розкрив простір навколо себе, створюючи срібні ланцюги енергії, що намагалися обв’язати Рейка. Він відбив перші удари, але сил бракувало.Блокуючи один з ударів він перенаправив його силу так щоб той відкинув його назад. Він пробив наскрізну діру в горі і вилетів з іншого боку, кувыркаючись по кам’янтстій поверхні планети.
Поки він летів, мозок працював на межі. Меч ставав сильнішим з кожним убитим Богом і Сузір’ям. Якщо зібрати всю поглинуту силу в один точний удар…
Рейк, вдарив меч у кам’яну поверхню планети, щоб загальмувати. Камінь тріснув під ударом меча. Він не став чекати. Сконцентрувався, зібрав усю силу, яку встиг поглинути меч, і наніс один-єдиний удар.
Простір розколовся.
Тріщина була вузькою, але достатньою. Рейк кинувся в неї і опинився в міжпросторі — на окраїнах Ануллуму.
Навколо панувала дивна, майже спокійна тиша. Тут, на окраїнах, простір поводився інакше: він викривлявся, стискаючи відстані й відкриваючи шлях для швидких подорожей крізь космос.. Звідси було видно планети і галактики: одні близько, інші — неймовірно далеко. Якщо сконцентруватися, можна було відкрити ще один розлом і вийти в будь-якій точці каркасу.
Рейк  вагався.
Він стояв у цьому проміжному просторі, важко дихаючи, і відчував, як власники тих тисяч очей уже тягнуться до нього. Їхні погляди були немов холодні пальці, що намацують його слід. Часу було обмаль.

Він обрав першу планету — зелену, з густими лісами. Сконцентрувався… але розлом не відкрився. Щось блокував простір.
Він обрав другу — невелику, покриту океанами. Знову нічого. Простір навколо нього почав вигинатися, немов хтось з іншого боку намагався пробитись.
Серце закалатало сильніше. Вони вже були близько.
Тоді він обрав третю планету — звичайну, з блакитними океанами і зеленими континентами. Вклавши останні сили, Рейк стиснув рукоять меча, сконцентрувався і різко розрізав простір перед собою.
Розлом відкрився.
Він ступив у нього.
Коли Рейк з’явився з розлому, сили повністю залишили його. Він упав з висоти кількох метрів просто на землю, пробивши собою м’який ґрунт лісової галявини. Чорний плащ розкинувся навколо, меч впав поруч.
Він лежав на спині, важко дихаючи, і дивився крізь  маску на незнайоме небо.
Тіло боліло.
Сили майже не залишилося.
Але він був живий.
І тепер він опинився десь у цьому величезному, незнайомому всесвіті.
Сам.