Глава 3: Спроба врятувати ситуацію

Щоб стримати свої власні творіння, які почали знищувати не лише створений каркас, а й її саму, Перша Думка зробила те, що мало покласти початок новим, ще глибшим конфліктам.
Вона обмежила свої творіння.
Не знищила їх — це було б неможливо, адже вони вже стали частиною самої структури. Замість цього вона загнала чотири функції в смертні оболонки і розкидала їх по всесвіту, що тільки-но починав формуватися. Вона розпорошила їх у мільйонах дрібних, крихких форм — у тих, що згодом отримають назву живих істот. Кожна оболонка була обмежена часом, простором, болем і забуттям. Кожна несла в собі лише крихітну частку справжньої сили Істинного хаосу, Тьми, Жаху чи Краху. Перша Думка сподівалася, що смертність і розпорошеність не дадуть їм зібратися знову, не дозволять вирватися і знищити все, що вона створила.
Це було помилкою.

Всесвіт уже був наповнений законами і поняттями, які Перша Думка сама ж і народила. Ці закони швидко вбиралися в смертні оболонки, що розвивалися. Вони проникали в плоть, у свідомість, у пам’ять. Життя почало рости, множитися, вчитися. І хто знав, коли саме чотири функції, розкидані по нескінченних світах, почнуть знову розпізнавати одна одну. Хто знав, коли вони зберуться, коли їхня пам’ять про справжню природу прокинеться і вони прийдуть мстити тому, хто їх обмежив.
Перша Думка зрозуміла це майже одразу. Вона відчула, як у різних куточках каркасу з’являються ледь помітні вібрації — перші сигнали майбутнього пробудження. Оболонки були надто слабкими, щоб утримати силу функцій назавжди. Рано чи пізно смертні форми стануть лише тимчасовими клітками. А коли клітки зламаються, конфлікт повернеться з новою силою.
Тому Перша Думка почала пробувати створювати щось інше.
Вона почала шукати спосіб стримувати чотири закони, не даючи їм вирватися з оков смертності. Вона експериментувала в тиші, поза межами видимого всесвіту. Спочатку вона намагалася посилити самі оболонки, зробити їх міцнішими, довговічнішими. Але що міцнішими вони ставали, то легше функціям було накопичувати силу всередині. Тоді вона спробувала створити нові принципи, які б постійно пригнічували хаос, тьму, жах і крах. Але нові принципи швидко починали жити власним життям і теж вимагали контролю.

Кожна спроба народжувала нові проблеми. Кожне рішення породжувало наступну тріщину.
Так почалися довгі, майже відчайдушні спроби створення того, що згодом назвуть протиставленням.
Перша Думка працювала без поспіху, але й без спокою. Вона формувала нові нитки в каркасі, вплітала в них протилежні імпульси. Вона створювала сили, які мали б постійно тримати чотири функції в рівновазі — не знищувати їх, а лише не давати їм зібратися воєдино. Вона вигадувала механізми, що мали б розпорошувати їхню увагу, послаблювати пам’ять, відволікати від справжньої мети. Деякі з цих механізмів були красивими і тендітними, як майбутнє кохання чи надія. Інші — жорсткими і холодними, як обов’язок чи страх перед невідомим.
Але протиставлення не хотіло бути простим інструментом.
Воно почало рости самостійно. Воно вбирало в себе частини Першої Думки, її сумніви, її холодну цікавість, її бажання зберегти те, що вона створила. Чим глибше вона занурювалася в створення протиставлення, тим більше воно ставало схожим на неї саму — складним, багатошаровим, здатним до власного усвідомлення. Перша Думка відчувала, як нова сила починає відокремлюватися від неї, як вона набуває власного голосу, хоч і без слів.

Іноді вона зупинялася і просто спостерігала. У тих моментах вона бачила, як смертні оболонки по всьому всесвіту вже почали змінюватися. Деякі з них несли в собі слабкі відлуння Істинного хаосу і раптом починали руйнувати все навколо себе в пошуках свободи. Інші, наповнені Тьмою, відверталися від світу і поринали в самознищення. Ті, що несли Жах, сіяли сумніви і паралізували цілі цивілізації. А ті, в яких оселився Крах, тихо чекали моменту, коли зможуть завершити будь-яку структуру, навіть саму Першу Думку.