Розділ 33

Повстанці поділилися, як і зазвичай — кожен рій навколо окремого вогнища. В’язниця гуділа, немов вулик. То тут, то там лунав щирий сміх, хтось заводив пісню, яку одразу підтримували всі інші. Як мало потрібно, щоб жахливе місце, де катували і вбивали людей, перетворилося на прихисток і змінилося мало не докорінно! Атмосфера, яка наповнювала ці грубі й похмурі стіни, набувала піднесення, хоч і з нотками смутку та жалю. Адже в такі періоди переважали сумні пісні з патріотичним ухилом і закликами до боротьби.

​Хлопці товаришували і з іншими роями і в межах сотні знали один одного досить добре. Хіба якщо вливався хтось новий — потрібен був час на знайомство.

​Гонта сидів на старому дивані, в кімнаті охорони, і розглядав темну розтріскану стелю. Місце обабіч займав Жук. Він старанно точив масивного ножа об наждачний брусок, час від часу перевіряючи пучкою великого пальця, наскільки той гострий. Ярема при тьмяному світлі лампи переглядав документи, які не встигли забрати чи загубили втікачі. Лелека сидів на кріслі біля стіни і вовтузився, не знаходячи собі місця.

​— Чого ми чекаємо? — нетерпляче запитав він.

​— Звісток, — не відриваючи погляду від стелі, байдуже відповів Гонта.

​— Яких ще звісток?

​— З Рівного.

​— І хто ж їх нам принесе? Ми ж жодного розвідника не вислали.

​— І не потрібно. У мене своїх вух і очей тут вистачає.

​— От чого не люблю, так це сидіти без діла.

​— Можеш допомогти мені з документами, — підняв очі Ярема. — Може, щось цікаве та й знайдеш.

​— Скільки тих документів! — махнув рукою Лелека. — Може, щось захопити потрібно, глянути, чи немає в ближніх селах німчури?

​— Ти ж досвідчений вояка, — звів брови Михайло, — знаєш, як буває: сьогодні сидимо, відпочиваємо, а завтра — в бій.

​— Щось неспокійно мені тут. Та й нам повертатися час — чекатимуть у Старій фортеці. Ти ж знаєш Дуба, він нервуватиме. Та й слух був, що Бульба-Боровець мав прийти зі своїми хлопцями. Напевно, щось велике намічається.

​— Тут кожна акція — щось велике, — примружив одне око і глянув, як світло переливається на лезі ножа, Жук. — А у свою Стару фортецю ще встигнете. Чого волочитися туди-сюди без діла?

​— Хочеш піти на Рівне? — здивувався Лелека. — Там і до захоплення нами Дубна застава була хоч куди. Про озброєння я вже й мовчу. А зараз, коли вони знають про нашу присутність під боком, будуть пильнувати вдесятеро уважніше.

​— Сил у нас замало, — зітхнув Ярема.

​— Ото ж бо. Потрібно повертатися до своїх.

​— Встигнемо ще.

​— Чого ж чекати? Місто ми утримувати не будемо, наскільки я розумію. Чи будемо?

​— Ні, — сухо кинув Гонта.

​— Ото ж бо й воно, — розвів худі руки Лелека. — Завдання виконане.

​— Уявляєш, як начальство їм впише за те, що прогавили Дубно? — вклав ніж у піхви Жук. — Як вважаєш, друже Гонта?

​— Уявляю, — Гонта розслаблено сперся на спинку дивана, відірвавши врешті очі від стелі. — Та мене хвилює інше.

​— Що саме? — насупився Жук.

​— Як вони відповідатимуть.

​— Як-як? Каральними загонами.

​— І куди ці каральні загони підуть?

​— Палити і плюндрувати села, — зітхнув Ярема.

​— Власне, — погодився Гонта. — А завдання було звільнити політичних в’язнів. Серед них є достатньо таких, які знають занадто багато. Рано чи пізно їх розколять — ніхто не може витримати постійні тортури.

​— Що пропонуєш? — запитав Ярема.

​— Поки що — чекати вістових. Є, звичайно, одна думка. Можливо, усе і вдасться, якщо ваші сотні залишаться звісно. Нам потрібно, як найбільше сил.

​— Трьома сотнями впораємося? — запитав Ярема.

​— Ні. Буде ще.

​— О! Це вже цікавіше! — аж підстрибнув Лелека.

​— Тобі уже не потрібно йти до Старої фортеці? — усміхнувся Жук.

​— Ну, якщо діло праве, то повернутися ще встигнемо. Що скажеш, друже Ярема?

​— Якщо ми потрібні, значить, залишаємося. Відправимо хлопців, щоб доповіли про те, що ми затримуємось. Тим паче, там мій Лис у полоні — не залишати ж хлопчину на поталу окупанту.

​Близько опівночі в кабінет постукали. Всередину увійшов хлопчина років тринадцяти: темне волосся стирчало в різні боки, обличчя замурзане, але щасливе; одяг трохи завеликий, сильно поношений, але полатаний.

​— Ну нарешті, Чортеня, — сказав Гонта.

​Лелека зірвався на рівні ноги так несподівано, що хлопчина аж дригнув.

​— Придрімав трохи, — витер він очі.

​— Твоє хропіння на всю будівлю було чутно, — засміявся Жук. — Трохи каже.

​— Їсти хочеш? — запитав Гонта у хлопця.

​Той у відповідь кивнув.

​— Йди сюди, — піднявся Ярема і вказав на крісло. — Зараз скажу, нехай чаю хлопці зроблять. Любиш чай?

​— Так.

​— От і добре. Дивись, тут є хліб, трохи сала і м’яса. Ще залишилися булки з варенням до чаю. Сідай, їж.

​Чортеня наминав за дві щоки. А коли Ярема приніс чаю, хлопець втягнув ніжний аромат напою і обхопив кружку двома руками, щоб зігріти пальці.

​— Ти зовсім промок, малий. Давай знайдемо тобі одяг, щоб не простудився.

​— Я не простуджуюсь, — усміхнувся хлопчина набитим хлібом ротом. — Я взагалі не хворію, у мене здоров’я — ого!

​Ярема відкрив шафу, витягнув шинель, сорочку і штани — вони точно були завеликі.

​— Все одно одягни це. Не гоже в мокрому, хоч ніч у теплі проведеш, а вранці підшукаємо щось більш підходяще.

​Чортеня переодягнувся, закутався в шинель, узяв чай, відсьорбнув, примружив від задоволення очі і видав протяжне: «А-а-а-а-а».

​— Розповідай, — у голосі Гонти промайнули нотки нетерпіння — дуже рідкісне явище.

​— Усі з Дубна дременули в Рівне. Забарикадувалися добряче, ввели дуже сувору комендантську годину. Будь-кого, хто здається підозрілим, хапають і кидають за ґрати. Нацистів, власовців і манкуртів разом назбирається з три сотні, є зо два десятка кулеметів. Одним словом, озброїлися до зубів і чекають нападу. Вони думають, що вас — від півтори до двох тисяч, — засміявся хлопець.