Розділ 32

Цю ніч усі спали покотом. Хто де притулився — там і заснув. Більшість навіть не поїли, настільки були втомлені. Вартових вирішили міняти щогодини, щоб забезпечити усім якісний відпочинок, не ризикуючи безпекою. Захоплених у полон охоронців посадили під замок у ті камери, які вони охороняли до приходу повстанців. Убитих у в’язниці винесли на тюремне подвір’я — двадцять троє загинули ні за що ні про що. Десятьох забрали родичі, щоб оплакати й попрощатися. Інших мали поховати наступного дня в братській могилі.

​Ранок видався холодним. Приморозки опустилися на землю. На тюремному подвір’ї то тут то там почали загорятися вогнища. Повстанці прокидалися, вмивалися і готувалися до сніданку. Усі були в піднесеному настрої — ще б пак! Розбили вщент переважаючі сили ворога на дорозі біля ріки, та ще й звільнили понад чотириста невинно заарештованих людей, при цьому не втративши жодного побратима. Районний центр звільнений і перебував тепер під контролем упівців. Звичайно, це ненадовго, адже затримуватися в місті не можна: якби там не було, сили окупанта, підкріплені технікою та важким озброєнням, значно переважали повстанські. Отже, повернення райцентру під контроль ворога — лише питання часу, тим паче, що через місто проходив досить важливий залізничний шлях.

​Після сніданку, сотники й Гонта розмістилися в одній із кімнат охорони для наради. Це було невелике приміщення зі столом і кріслами. Під однією зі стін стояв старий диван, у кутку — сейф, у якому колись зберігалися особові справи в’язнів. Тепер він був порожнім — ймовірно, окупанти, тікаючи, забрали документи із собою.

​— Друзі, — почав Гонта, — ми зробили велику роботу. Можна було б сказати, що акція вийшла на славу, якби нам вдалося звільнити побратимів. Та нажаль, нас випередили. У цій кімнаті ми зібралися для того, щоб скласти подальший план дій. Жука я знаю вже давно і можу голову дати на відсіч за нього. До вас я приглядався і можу сказати, що ви — надійні люди. Та все ж, як і було сказано напередодні, в наших лавах завівся пацюк. Ти, друже Ярема, знаєш про таких: здається ніби вірний побратим, а потім закладає тебе ворогу. Тому пильнуйте.

​— Наскільки я розумію, — шмигнув тонким носом Лелека, — тут ми повинні розійтися.

​— Так, — кивнув Гонта.

​— Але ж завдання не виконане, — сказав Ярема.

​— Тому ми проведемо ще трохи часу разом, — усміхнувся Жук, пригладжуючи вуса.

​— Наказ був — повернутися до Старої фортеці, — насупився Лелека.

​— Не в моїх повноваженнях вами командувати — це вирішувати лише вам, — вказав на Ярему й Лелеку Гонта. — Але наразі є важливіші справи. Першим ділом потрібно забрати арсенал і розділити між сотнями. Цим може зайнятися Лелека.

​— Гаразд.

​— Через місто проходить залізниця — досить-таки важливий вузол. Його потрібно підірвати.

​— Тут кращих за хлопців Яреми немає, — усміхнувся Лелека.

​— Візьму на себе це завдання, — кивнув Михайло.

​— От і добре.

​— Що маю робити я? — запитав Жук.

​— Для тебе, друже, особливе завдання. Наш агент перед тим, як його вивезли з цієї в’язниці, зумів передати важливу записку. Тут подякувати потрібно хлопчині з сотні Яреми.

​— Ти про Лиса і його дядька? — звів одну брову Михайло.

​— Саме так. Отже, — Гонта розгорнув на столі невеликий клаптик цигаркового паперу, — тут імена й адреси зрадників, які тим чи іншим чином причетні до вбивств наших побратимів і їхнього арешту. Твої хлопці повинні взяти їх під варту і привести сюди. Усього дванадцять покидьків. Постарайся організувати все так, щоб їх затримали одночасно, аби жодному не вдалося втекти.

​— Буде зроблено, — кивнув Жук.

​— З цим розібралися. Тепер потрібно вирішити, що будемо робити з охоронцями.

​— А що робити? — знизав плечами Лелека. — Нехай сидять під замком.

​— Вони — зрадники, — фиркнув Жук. — Розстріляти — та й діло з кінцем!

​— Вони всього лише охоронці у в’язниці, — не погодився Ярема. — Жертви обставин.

​— Я чув, що ви, бульбівці, досить лояльні, але це вже занадто, — Гонта кинув твердий погляд на Михайла Гонта.

​— Так і є. Що було б зі мною і моїми хлопцями, якби Шрам повісив на нас тавро зрадників?

​— І то правда, — погодився Лелека.

​— Ви готові пробачити їм убивство в’язнів? Двадцять три людини вбили! — Гонта кинув холодний погляд на сотників.

​— Потрібно впевнитися, що це їхніх рук справа, — відповів Ярема. — Інакше чим ми відрізнятимемося від окупантів? Це ще гірше — вбивати людей лише за підозру. Невже так хочеться перетворитися на карателя для власного люду? Потрібно з’ясувати правду. Покарати винних, інших відпустити. Або дати можливість долучитися. Поліції Львівщини, Рівненщини, Волині і не тільки, масово стає до лав опору.

​— А Ярема діло говорить, — потер неголені щоки Жук.

​— Тоді тобі цим і займатися. Методи обирай сам, рішення — також. Як би це не звучало, але правосуддя залишиться на твоїй совісті. І не забувай про родичів убитих — а вони захочуть побачити покарання винних.

​— Винних, — підніс вказівний палець вгору Ярема.

​На тому і погодили. Сотники розійшлися виконувати доручення. Михайло відіслав своїх саперів на завдання, а сам залишився в кабінеті, щоб провести допит. Полонених приводили по одному, Ярема кожного вислузховував особисто. До нього приєднався лише Сокіл як права рука.

​Один за одним полонені торочили лише одне: «Я не винен, я нікого не вбивав». Та хтось усе ж брехав: дуже малоймовірним було те, що ті, хто тікав поспіхом, вибірково вбили двадцять трьох в’язня.

​Зрештою, майже через дві години Ярема із Соколом закінчили допит. У цей же час прогримів вибух такої сили, що аж шибки задрижали.

​— От і наші хлопці вже зі залізницею впоралися, — сказав Сокіл.

​— А ми тут на місці топчемося, — обпер голову на руки Ярема.

​— Є якісь ідеї? Хто з них винен?

​— Бог їх знає. Дай-но мені список прізвищ.

​Сокіл простягнув пожовклий аркуш із записами. Ярема перебіг по тексту очима.