Розділ 31

Гонта повернувся за годину. Порадившись, старшина дала наказ виступати. Перед цим сотні розбили на чоти та розподілили обов’язки, після чого розосереджувалися і вирушили.

​Левко йшов поруч зі своїми побратимами. Сокіл раз у раз наказував йому не летіти в атаку стрімголов, щоб бува не вхопити дурної кулі.

​Сонце схилилося за небокрай, коли чота на чолі із Соколом увійшла в Дубно. Вони обійшли місто з півночі і рушили вже майже спорожнілими вулицями. Жителі, які ще не встигли розійтися, швидко зникали в під’їздах і бічних вуличках, щойно побачивши озброєних гостей.

​Рухалися повільно, обережно: тут можна було чекати підступу звідусіль. А із заходом сонця темні вулиці ставали ще небезпечнішими. Та поки що все було тихо. І це насторожувало ще більше — жодного супротиву, жодних засідок, ніхто їх не зустрічав.

​Наприкінці вулиці з’явилися обриси в’язниці. Її чорні мури мали в собі щось готичне, відштовхуюче і таке, від чого стигла кров у жилах. Можливо, причиною цього були невинно закатовані тут люди: здавалося, що їхні розтерзані душі витають навколо і завивають, оплакуючи свою важку долю. Та це був лише вітер — пронизливий і холодний. Він віщував заморозки, а можливо, й весняний сніг.

​— Друже Сокіл, це вона, в’язниця? — запитав Левко.

​— Так, — кивнув чотовий. — Тримайтеся ближче до стін. Тут може бути засідка, тож обережно.

​Почулося кілька пострілів. Пауза. І знову три короткі автоматні черги. Хтось кричав щось незрозуміле. Чота Сокола почала переміщатися короткими перебіжками, прикриваючи одне одного.

​Стріляли з вікон в’язниці. Хлопці зайняли входи в під’їзди, дехто сховався в бічних вуличках, за кути будинків. Кожен намагався виглянути і хоча б раз вистрілити у вікно тюрми.

​— Не стріляти! — закомандував Сокіл. — Не витрачайте набоїв марно!

​Наказ був більш ніж логічним, адже з яких саме вікон вели вогонь, зрозуміти було важко. У вечірнє місто дивилися лише чорні заґратовані прорізи, а кулі то й діло свистіли, прорізаючи повітря. Стріляли не купчено — так, лиш би відстрілюватись.

​— Друже Сагайдачний, — сказав Хортиця, вказуючи на в’язницю, — вікно третє зліва, друге зверху. Вцілиш?

​— Далеченько, — скривився Левко, та все ж приклав гвинтівку до плеча, припадаючи щокою до холодного прикладу.

​Палець ніжно ліг на гачок, поволі погладив його і натиснув. Цокнув замок, гримнув постріл, куля дзенькнула об ґрати вікна, висікши іскру.

​— Трясця, — вилаявся хлопець, перезаряджаючи зброю.

​— Не пощастило, — скривився Куліш.

​В одній із бічних вулиць з’явилася темна постать, що швидко наближалася. Ревун помітив її першим, перевів дуло карабіна на незнайомця і вигукнув:

​— Стій! Буду стріляти!

​Ще кілька хлопців взяли на приціл темну постать.

​— Не стріляйте, я свій! — зупинився гість, піднявши руки вгору. — Холодний Яр!

​— Спокійно, хлопці, — сказав Сокіл. — Що трапилося?

​— Я — вістовий. Крук. Сотники узгодили дії. У в’язниці, як ви вже зрозуміли, засіли вороги. Ми не зможемо вести перестрілку вічно — вирішено брати штурмом. Ваша чота прикриває. Гонта запустить ракетницю — це буде сигналом для атаки. Вогонь з усієї зброї, щоб вони не змогли й носа висунути!

​— Зрозуміло, — кивнув чотовий.

​— Хто йде на штурм? — запитав Левко.

​— Сотня Жука. Щойно вони увійдуть всередину і закріпляться — виступають усі інші.

​— Друже Сокіл, — благально звернувся Сагайдачний, — дозволь піти на штурм.

​— Якщо кожен робитиме те, що йому заманеться, то гріш ціна такому війську. Визволимо Лиса, не переймайся.

​Ще з пів години лунали поодинокі постріли з обох боків, але це швидше була імітація бою. Упівці присипляли увагу ворога, а той у відповідь беріг набої. Та врешті в небо з шипінням полетіла червона палаюча куля, тягнучи за собою шлейф білого диму. Загриміли постріли з усіх боків. Шматки штукатурки відлітали від будівлі в’язниці, віконні ґрати то й діло висікали дрібні іскри, перетинаючись із кулями. У відповідь майже не стріляли.

​Левко бачив, як сотня Жука чимдуж кинулася до входу в тюрму. Вояки рухалися так синхронно, так гармонійно, немов були одним організмом. Кожен без зайвих команд знав, що робити, куди бігти, коли відкривати вогонь і коли змінювати позицію. Левко вважав вишкіл бульбівців прекрасним, але бандерівці були навчені мало не ідеально, а під покровом темряви сотня Жука здавалася усюдисутніми привидами.

​Двері у в’язницю піддалися не одразу — були забарикадованими. Та все ж напір був настільки стрімкий і завзятий, що їх повивертали разом із петлями. Чорна хвиля ринула всередину, немов рій сарани. Зсередини в’язниці почали долинати постріли, які несло відлуння довгими коридорами. Навіть здавалося, що лунали вигуки і крики.

​— Вперед! — дав команду Сокіл.

​Чота побігла до будівлі тюрми. Ще остерігалися, але пострілів уже не було. Левко мчав щосили. До в’язниці добіг першим, якраз у той момент, коли увімкнули світло. Хлопець обшукував камеру за камерою, заглядав у кожну із них, та Степана ніде не було.

​Сотня Жука вивела в загальний коридор охоронців, яких полонила. Левко нарахував вісімнадцять, двоє з них були поранені. Усіх їх обеззброїли, наказали сісти на підлогу і тримати руки за головами.

​— У кого ключі від камер? — запитав Сагайдачний.

​Жук насупившись глянув на хлопця з-під лоба, тоді перевів погляд на Гонту. Той згідно кивнув.

​— Тримай, — простягнув в’язку ключів сотенний.

​— Візьми з собою ще кількох, — наказав Ярема.

​Із Левком пішли Хортиця, Куліш, Ревун і Кірка. Відмикали камеру за камерою. У деяких знаходили мертвих в’язнів — схоже, саме з цих камер вели вогонь охоронці, і щоб їм не заважали, полонених застрелили. Звільнені люди плакали від щастя, дякували і мало не цілували руки. Зрештою обійшли всю в’язницю, але бажаного не досягли. Лиса не було тут, як і його дядька, ще з десяток камер виявилися порожніми.

​— Де ще можуть бути в’язні? — грізно запитав Левко в охоронців, коли спустився на перший поверх.