Розділ 30

Доба, проведена на ногах, ніби й не вплинула на хлопців. Немовби й не було довгого та виснажливого бою з окупантами. Усі рвалися в бій, заряджені завзяттям. Особливо сотня Яреми: вони знали, що там, у темних підвалах дубенської тюрми, мордують їхнього побратима Лиса.

​Гонта й Сокіл, узявши кількох хлопців, пішли вперед. Обов’язки ройового, як і завжди за відсутності головного розвідника, виконував Хортиця.

​До Дубна підійшли близько обіду. Дали команду перепочити, поїсти й подрімати за змоги, поки очікували на повернення розвідників. Більшість постелили плащі на сухіших ділянках і позасинали. Дехто вмостився на повалених деревах. Більш винахідливі нарізали соснових та ялинових гілок і зробили лежаки — все ж не мокра земля.

​Левко не міг знайти собі місця. Йому було невтерпець чекати. Його воля — сам пішов би в місто. Та все ж у глибині душі розумів, що потрібно діяти виважено й правильно. Випивши чаю з окрайцем житнього хліба та кількома шматками в’яленого м’яса, хлопець вирішив покрутитися ближче до сотників, щоб не проґавити повернення розвідників. Тому повільно ходив колами за якийсь десяток метрів від місця відпочинку старшини.

​Лелека мирно спав на старому дубовому стовбурі, який лежав тут бозна-відколи. Обличчя сотник прикрив шапкою, накрився плащем, а за подушку йому слугували руки. Жук мирно хропів, розтягнувшись у протилежний бік від Лелеки: благо, дерево колись було високим. А от Ярема намостив під сосною гілля й щось писав коротким олівцем на пожовклому аркуші паперу. Сагайдачний помітив, як обличчя сотника сяяло, а з уст не сходила щира усмішка. Таким хлопець його ще ніколи не бачив. Михайло здавався Левкові суворим чолов’ягою, досить черствим і самовпевненим. Щоправда, останнім часом почали закрадатися думки, що він несправедливо сприймав сотника упереджено. Можливо, причиною цього стала перша зустріч? Та ще й та мертва хватка, коли Ярема не дав Левкові замордувати російського партизана. До того ж усі хлопці поважають сотника. Та й сам Шрам, який для Левка був прикладом для наслідування, визнавав лідерські якості Михайла й довіряв йому.

​Ніби й не минуло багато часу, але хлопець сам почав помічати певні зміни в собі. Так, його запальний характер нікуди не дівся, але жар усе ж спав. Він тепер розумів певні дії та команди офіцерів. Боротьба за волю — це не означає стрімголов кинутися в бій, не означає бездумно віддати життя. Це стратегія, розмірене планування й виконання поставлених задач. Кожен повстанець важливий для проводу, кожен має виконувати своє завдання, кожен є важливим гвинтиком у величезному механізмі.

​— Чого блукаєш? — глянув на Сагайдачного Ярема.

​— Та так, — махнув рукою хлопець.

​— Переймаєшся за побратима?

​Левко знизав плечима й ствердно кивнув.

​— Дружба — це благородна справа. А справжня дружба — це багатство. Сподіваюся, усе буде добре і ми визволимо Лиса з неволі. Гонта розповів мені, що той повівся як справжній герой. Коли його зупинив патруль, Лис пожертвував власною свободою, аби тільки передача не потрапила до рук ворогів.

​— А що за така важлива передача? — хлопець підійшов ближче до сотника.

​— Це лист із тюрми, від Лисового дядька. Він працював під прикриттям. Сказати наразі не можу, що там було написано, але обіцяю, що невдовзі ти все побачиш на власні очі.

​— То він герой?

​— Звісно, — усміхнувся Ярема. — Але не тільки він.

​— Його дядько?

​— Так, — кивнув Михайло й провів рукою по колу, вказуючи на табір, який відпочивав. — І вони герої. Тому що покинули теплі хати й м’які ліжка, покинули батьків, дітей та жінок і пішли боронити свій край, відстоювати власну волю та права. Герої — дівчата, які потайки шиють нам одяг; герої — селяни, які годують нас; і герої — хлопчаки, яким ще й п’ятнадцяти не виповнилося, а вони, ризикуючи життям, передають вістки й листи. Героєм є народ, який не схилив голови, не підставив шию, щоб на неї наклали ярмо. Народ, що сотні років гноблений і поневолений, а не забуває своєї історії. Не забуває своїх предків, не забуває свого роду. Нам не пощастило лише з територією, на якій ми живемо, адже саме тут сходяться всі шляхи й умовні кордони, що роз’єднують схід і захід, Європу та Азію. А ми — у самому центрі. Хто б на кого не йшов війною, усе одно пройде нашою землею. Та ще й поневолити не забуде. Кожен із них хотів знищити нашу волелюбність, нашу культуру й нашу мову. Та це їм ніяк не вдається. А знаєш чому?

​— Ні.

​— Тому що ми передаємо свої знання з покоління в покоління. Вони можуть забирати й нищити наші книги, можуть руйнувати церкви, забороняти нам розмовляти рідною мовою. Але пам’ять не знищити! Думати українською ми не перестанемо. І допоки батько синові й мати доньці говоритимуть: «Ви — українці, не забувайте про це», доти наш народ існуватиме. Існуватиме й наша Україна. Не знаю як: в окупації чи ні. Не знаю, чи зможемо ми здолати цього ворога тепер — не брехатиму тобі. Але все ж, може, колись наші діти, можливо, наші онуки стануть гордо й скажуть: «Це наша, вільна ненька Україна!».

​— Діти... — задумався Левко. — У мене немає дітей. У мене й дружини немає.

​— Дасть Бог — будуть. Згадаєш колись мої слова: сім’я — це найбільше щастя, найцінніший скарб. Для справжнього чоловіка немає нікого дорожчого за дітей та дружину. Але тобі пощастило.

​— Пощастило? — здивувався хлопець.

​— Сядь-но поруч, — Ярема підсунувся, звільнивши частину свого лежака.

​Сотенний подав Левкові фотографію. На ній була зображена сім'я. Михайло обіймав красуню-дружину, а на руках у них сиділо трійко дітей: два хлопчики, просто вилиті татусі, років п’яти й семи на вигляд, і малесенька дівчинка зі світлим кучерявим волоссям, якій ще й двох років не було.

​— Це моя сім’я. Ніколи не думав, що залишу їх самих. Я ж чоловік і повинен захищати. Глянь, вони ще зовсім маленькі й безпомічні. Тому я й пішов служити в поліцію. Я подумати не міг, що так усе обернеться. Не думав, що після арешту командувачів ОУН у Львові хтось ще наважиться на боротьбу. Тобі важко уявити, але моє серце обливалося кров’ю, коли став вибір — йти боронити Батьківщину чи залишитися з сім’єю.