Розділ 29

​Сокіл із розвідниками повернувся близько обіду. Щось доповів Яремі, Лелеці й Гонті. Говорили тихо. Левко в цей час перебував із роєм за метрів тридцять і не міг чути розмови, тому вирішив підійти.
​— Усе добре? — запитав хлопець, коли наблизився. — Ми йдемо на Дубно?
​— О Боже милостивий, — витер обличчя Ярема. — Ти вже тут як тут?
​— То йдемо?
​— Буде команда. Йди чекай, — відмахнувся Михайло.
​— Зачекай-но, — Гонта зупинив Левка. — У тебе ж було завдання. Ти його виконав?
​— Так, — виструнчився Сагайдачний. — Усе готово. Друг Гніт зібрав усіх і чекає команди.
​— От і добре. Клич його сюди.
​Левко прожогом кинувся за головним сапером. Після того як Гніт переговорив зі старшиною, рій підривників рушив на завдання. Рухалися швидко: із собою мали лише зброю та вибухівку.
​За дві години вийшли до невеликої річки. Вона була не ширша за два метри, та й дно виднілося з берега. Але через неї лежав міцний міст, збитий із соснового кругляка. По ньому з легкістю проїхала б вантажівка. Причиною побудови мосту був в’язкий намул: навіть берег здавався суцільним болотом, а мокра весна робила це місиво надзвичайно важкопрохідним. Лише міст давав змогу швидко перетнути річку.
​Першим ділом, хай як це здавалося дивним, почали підпилювати сосни по обидва береги річки. На верхівки закидали мотузки й тягли на протилежні боки дороги. Коли закінчили з деревами, підійшла сотня Яреми. Лелеки зі своїм загоном ще не було.
​— Що у вас? — запитав сотенний.
​— Якраз упоралися. Переходьте, будемо мінувати, — відповів Гніт.
​— Отже, побратими, — почав Ярема. — Тут нас чекає важкий бій. Чи можемо ми його уникнути? Так. Чи обов’язково нам вступати в нього? Це може вирішити кожен особисто. Скажу одне: два батальйони з технікою рухаються до Дубна, а це дуже сильно руйнує наші плани. Десятки побратимів мордують у тюремних камерах, сотні невинних людей втратили надію на порятунок. Хіба не для того ми зібралися, щоб боронити народ наш? Хіба не повторюємо слова з пісні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»? Хіба не наше гасло: «Воля або смерть»? Хіба не дамо бій виродкам?
​— Дамо! — залунало багатоголосо.
​— Ми на своїй землі, і відступати нам нікуди. І боятись нам нічого. Тож, браття, закликаю вас без страху й сумніву стати пліч-о-пліч зі мною. Слава Україні!
​— Героям слава! Слава! Слава!
​Сотня перейшла на інший берег, і рій саперів узявся до роботи. Намічалося щось грандіозне: за весь час в УПА Левко не пам’ятав такої підготовки. Коли з усім закінчили, кожен зайняв указане місце. Сагайдачний повернувся у свій рій.
​— Буде славний бій, — плюнув на долоні й розтер Сокіл.
​— Сподіваюся, усе вдасться, — мовив Хортиця.
​— Мусить, — перевірив карабін Куліш.
​— Сили занадто нерівні, — засумнівався Кірка.
​— Що правда, то правда, — закивав Сагайдачний. — Але де наше не пропадало!
​— Погоджуюся, — поплескав по плечі хлопця Сокіл. — Про таку позицію, як у нас, годі й мріяти. Свою роль зіграє й ефект несподіванки. Та й паніку ніхто не скасовував. Має все вдатися.
​— А якщо ні? — знову завагався Кірка.
​— Навіть не думай про це! І тим більше не кажи, — насупився Левко.
​— Якщо не зупинимо їх тут, то шлях на Дубно нам закритий, — погодився ройовий.
​— Друже Сокіл, скажи чесно: ти щось знаєш про Лиса? — запитав Сагайдачний.
​— Ні. Але сподіваюся, що він живий. Чи на краще це — не знаю.
​— Ти про що? — запитав Ревун.
​— Його впізнав Рак, отже, їм відомо, що Лис із проводу. Дурня клеїти не вийде. Відповідно, катування будуть жорстокими. Лише питання часу, коли він почне говорити.
​— А коли заговорить — його одразу вб’ють, — зітхнув Куліш.
​— Так, — погодився Сокіл.
​— Він не розколеться, — процідив крізь зуби Левко. — Ніхто з вас не знає його так, як я. Лис ніколи нікого не здасть. Помре, але не здасть! Та він живий. Ми врятуємо його.
​— Безумовно, — кивнув Сокіл, але в його очах було видно жалість і співчуття.
​Усі стихли. Не було про що розмовляти: кожен налаштовувався на бій.
​Чекати довелося ненадовго. Уже за якусь годину почувся гул моторів і спів німецьких солдатів. Вони не сподівалися підступу, поводилися дуже безпечно. І все стало зрозумілим, коли між дерев почали з’являтися німецько-власовські з’єднання. Солдати маршем йшли під прикриттям трьох вантажівок, які тягли гаубиці. Їх супроводжували шість мотоциклів із кулеметами в колясках. Сили, яких Левкові ще не доводилося бачити! Навіть бій у Журавниках зараз здавався не таким страшним, як той, що очікувався тут. Батальйони німців і власовців йшли строєм, озброєні до зубів.
​Ось перша машина, повільно коливаючись, проїхала міст. За нею перейшли солдати, тоді проїхав мотоцикл. Коли на мості опинилася друга машина, прогримів вибух. Загуркотіло так, ніби блискавка вдарила десь зовсім поруч. Вибухівка розірвала річку. На якусь мить потік розділило на дві частини величезною чорною прірвою. Автомобіль зі скреготом покрутило й відкинуло вбік. Вище дерев полетіли шматки колод, мокра земля утворила в повітрі чорну хмару. Частини мосту падали на солдатів, які не розуміли, що відбувається. Хтось прикривав голову, хтось розгублено метався з боку в бік, хтось корчився від болю, а хтось лежав уже неживий.
​— Вогонь! — закомандував Ярема.
​Кулі зі свистом прорізали повітря. Німці й власовці падали один за одним, немов підкошені. Один із кулеметників відкрив вогонь навмання, адже обстріл вели з усіх боків. Левко прицілився, вистрілив — німецький солдат повис на кулеметі. Хлопець цілив по найнебезпечніших ворогах: по тих, хто швидше за інших зорієнтувався й почав відповідати. З другого берега також долинали постріли — це сотня Лелеки приєдналася до знищення ворога.
​Німецько-власовські війська зрештою перегрупувалися, почали займати оборону й відстрілюватися. Добра частина подалася навтьоки. Дорога пролягала в вибалку, а узбіччя, що рясно поросли кущами й деревами, височіли над нею. Ті, хто намагався видертися на пагорб, одразу отримували кулю. Іншим також далеко не вдалося втекти.
​Зрештою окупанти очуняли повністю. І хоч ще дехто потрапляв під вогонь, усе ж огризалися добряче. А кулемети, гаубиці й кількісна перевага почали повертати бій в інше русло.
​— Відходимо! — закомандував Ярема, коли триматися вже не було сенсу.
​Повстанці відійшли вглиб лісу, але недалеко. Німці й власовці ще трохи постріляли, але, не відчувши опору, також припинили. Одна частина їх залишилася на одному березі, друга — на іншому. Міст було зруйновано вщент, вирву від вибуху заповнила вода. З’єднати сили ворог не мав змоги — хіба що робити нову кладку, а на це потрібен був час.
​А вже заходив вечір. У темряві залишитися посеред лісу, кишілого повстанцями, означало загинути. Хоч під покровом ночі можна було б і спробувати прорватися, усе ж страх переважав. Задум упівців розділити сили ворога вдався: одна частина німецько-власовського загону рушила на Дубно, а інша повернула назад. З семи сотень солдатів залишилися боєздатними не більше чотирьохсот, добра половина з яких відступила. Та все одно перевага залишалася на боці окупанта: автомати, кулемети й гаубиці робили її досить значною.
​Хлопці були в запалі. Кожен рвався в бій, окрилений успіхом. Але сотенні не віддавали наказу атакувати.
​Вороги мало не бігли, щоб швидше вийти з вибалка. Та не встигли вони пройти й трьохсот метрів, як лунала команда:
​— Тягни!
​Мотузки натягнулися, соснові крони нахилилися над дорогою, а стовбури пронизливо скрипнули. Почувся хруст, і високі дерева полетіли додолу. Одне, друге, третє... Десятки з обох боків річки! Сили ворога ще раз розділилися.
​— Вогонь!
​Залунали постріли. Цього разу ефект був відчутно гіршим: ті, що залишилися поміж стовбурів, прийняли бій, а інші, яким дорога була відкрита, дременули геть. Вони думали, що до порятунку, але помилялися. Не далі як за кілометр їх перестріли сили бандерівців, які відгукнулися на заклик Гонти.
​Бій тривав до глибокої ночі. Ворог почав гатити з гаубиць, але це були постріли навмання. Повстанці кілька разів відступали, щоб перегрупуватися та напасти знову, з новою силою. На світанку в полон здалися півтораста німців і власовців, утекти вдалося небагатьом. Зрештою перекинули кілька колод через річку, і сотні Лелеки та Яреми з’єдналися. До них приєднався сотенний Жук зі своїм загоном бандерівців. Серед повстанців нарахували двадцять п’ять поранених, троє загинули.
​Побратимів поховали в братській могилі. Промовили спільну молитву й рушили на Дубно. Усі були втомлені, але гаяти час — на руку ворогові. Новини про бій у лісі досягнуть Дубна швидко, а ефект несподіванки мав зіграти важливу роль і в місті.