Розділ 28

Степан сидів на холодній, мокрій підлозі камери. Через маленьке заґратоване віконце він бачив, як день добігає кінця. Відчував, як прохолода весняного вечора заповнює приміщення. Але вона все ж розбавляла сморід, який висів у повітрі. Запах мокрого каменю й цвілі, що поселилася поміж кладкою, повільно, але вперто руйнуючи стіни, вже не здавався таким їдким. Та зі смородом ще можна було миритися, до нього можна було звикнути. А ось запах людської крові, що глибоко в’ївся в камінь, залишиться тут на десятиліття. Він перемішався зі страхом, який оповив усе навколо й зводив з розуму, навівав жахливі думки. Скільки людей тут закатували? Скільки померло у цих стінах, переносячи важкі муки? І скільки ще загине закованих у кайдани, побитих і покалічених лише за те, що думають інакше, що народилися й живуть на своїй землі й не хочуть коритися загарбникам?
​Степан віддирав з обличчя шматки засохлої крові. Хлопець розумів, що це була лише розминка перед справжнім допитом. Нічого аж настільки страшного: розбили носа, губу й брову, перерахували чобітьми ребра. Він знав, що це лише квіточки. Про тортури йому розповідали, але одне діло чути, а інше — відчувати все на собі.
​Він знав, що його жертва була немарною. Гонта встиг схопити наплічник, а патруль, як не намагався, не зміг його наздогнати, та й поцілити також. Спочатку Степан гнівався на те, що Гонта навіть не спробував допомогти йому. Так, там було дев’ятеро патрульних, але ефект несподіванки міг зіграти на їхню користь. Та й дезорієнтацію і паніку ніхто не скасовував. Але після перших стусанів, допиту й запроторення в камеру хлопець змінив думку. Степан зрозумів, що в наплічнику з дядьковими речами, які віддали наглядачі, було щось дуже важливе. Він почав сприймати відданість боротьбі як самопожертву. Такий вибір Гонти був правильним. Хтозна, як би все обернулося: їх двох могли вбити, а наплічник із важливою інформацією потрапив би у ворожі руки.
​Степан забився в куток камери, обняв коліна руками, щоб хоч якось зігрітися, і почав дрімати. Що б ти не пережив, організм потребує відпочинку. А щоб добре відпочити, потрібно поспати.
​Хлопець поринув у солодкий сон. Навіть холод не заважав йому, адже він повернувся в тепле, безтурботне літо. Степан купався в ставку з Левком та іншими хлопцями й дівчатами. Сонце пекло щосили, пускаючи зайчики на сріблястій гладі води. Навколо веселий галас, сміх і жарти. І... скрип, крик, удар, удар, удар...
​Степан рефлекторно почав прикриватися руками від стусанів.
​— Підйом! — кричав хтось німецькою. — Вставай!
​Хлопця підхопили під руки й кудись потягли. Він спробував вирватися, але марно. Його вели два кремезні чоловіки з кам’яними обличчями. Йшли так швидко, що Степан не встигав переставляти ноги.
​Його кинули в невелику кімнату. Тут запах крові відчувався особливо гостро. Під низькою стелею гойдалася лампа, яка кидала тьмяне, жовтаве світло на вогку підлогу. Посередині стояло масивне дерев’яне крісло з замками для рук і ніг. Саме в нього й посадили Степана. Руки й ноги міцно стиснули кайданами.
​— Твоє ім’я? — наблизилося до Степана грізне обличчя.
​Степан у відповідь лише усміхнувся.
​— Ти впевнений, що це той самий хлопець?
​— Безумовно, — з темного кутка кімнати вийшов Рак. — Його псевдо — Лис. Він був розвідником у сотні Шрама.
​В’язень презирливо глянув з-під лоба на зрадника, але усмішка з його обличчя не зникла.
​— Він говорить правду? — запитав німець.
​У відповідь знову мовчанка.
​Важкий кулак врізався Степанові в щоку. Голова хлопця відкинулася назад, а тоді її наздогнав гарячий біль.
​«Знову розсікли щоку, паразити», — майнуло в голові, яка паморочилася після стусана.
​Тепла кров цівкою стекла до губи. Степан відчув солонуватий присмак у роті. Удари посипалися знову — усі як один точні й важкі. Хлопець чув, як пульсує кров у скронях, та болю вже не відчував — знепритомнів. Десь далеко лунали голоси й зверхній сміх.
​До тями Степана привели за допомогою води, яку вилили з відра на голову. Він очуняв, розплющив запливаючі гематомами та кров’ю очі. Але не встиг ще нормально вдихнути, як на нього накинули мішок. Той нестерпно смердів і мало не викликав блювоти. Хтось потягнув його голову назад, і в обличчя полилася вода. Її було так багато, що Степан не встигав ні ковтати, ні випльовувати — почав захлинатися. Коли повітря зовсім не залишилося, потік рідини зупинився. Голову відпустили й зняли мішок. Хлопець почав кашляти, вертаючи воду, хапав повітря, немов риба, яку викинули на берег. Та не встиг він віддихатися, як знову накинули мішок, знову полилася вода. Так повторилося тричі. Степанові здавалося, що він виплюне власні легені разом із нутрощами. І скільки б він не намагався вхопити повітря, все одно його здавалося замало.
​— Будеш говорити? — знову спитав німець.
​Але Степан лише знесилено схилив голову.
​— Чого ти пручаєшся? — сів навпочіпки Рак навпроти в’язня. — Я ж усе одно знаю, хто ти. Почнеш говорити — і мукам прийде край, не почнеш — біль лише посилюватиметься. Тут і не такі ламалися. Навіщо терпіти цей біль? усе одно розколешся. Рано чи пізно всі починають говорити. Розповідають усе, як на сповіді. Ті, хто швидше — можуть жити нормально, а ті, що пізніше — залишаються каліками або помирають у нестерпних муках. Тобі це потрібно? Тобі ж немає й двадцяти років. А якщо зголосишся співпрацювати — життя медом здаватиметься.
​— Таке, як у тебе? — прошипів Лис.
​— Хоча б таке. усе ж краще, ніж по лісах напівголодним мерзнути. Я ж спробував і те, і інше. Можу тобі сказати: по цей бік значно краще.
​— Краще лизати чоботи окупантам?
​— Я на боці сильнішого. Та купка задрипаних повстанців, у яких бракує зброї, обмундирування й провізії, ніколи не зможе тягатися з вишколеною німецькою армією. Подумай! Це ж Третій Райх!
​— Ха! Скільки сіл звільнено? І це лише за два з лишком місяці! Як так трапилося, що окупанти, великий Райх, як ти їх величаєш, не можуть здолати купку обірванців?
​— Це лише питання часу. Ось ти сидиш тут, страждаєш. А за що?
​— За Україну. За побратимів. За рідних.
​— Немає ніякої України! Не було й ніколи не буде! Українці — народ рабів. І ми можемо лише прислужувати великій арійській расі. А ті, хто служить віддано, будуть винагороджені: і сім’я, і друзі житимуть у безпеці й достатку.
​— Боже, це ж скільки потрібно було лайна з’їсти, щоб таке співати? Може, я молодий, може, ще нічого в цьому житті не бачив і не знаю. Але я — українець. І Україна є, була й буде, хто б і скільки її не намагався нищити та плюндрувати! А тебе, зрадника, розплата ще наздожене.
​— Отже, по-хорошому не хочеш? Ну ні, то ні. Лиш скажи мені: чому твій побратим покинув тебе напризволяще й навіть не намагався врятувати?
​— Побачимо, як ти зі своїми господарями драпатимеш із нашої землі, коли мої побратими прийдуть, — Степан уже майже не бачив на очі.
​— Розчарую тебе, друже Лис, — саркастично промовив Рак. — Ніхто не прийде тебе визволяти. Тому що ти — неважливий. Пішак у великій шаховій партії. Дрібний пішак. Мішок!
​Мішок то надягали, заливаючи водою, то знімали, давали віддихатися трохи — і знову все від початку. Степан уже давно втратив лік часу. Він на силу дихав, а холод пробирав до кісток. Ним трусило, мов у пропасниці, зуби цокотіли так, ніби їхав потяг по рейках. Лис починав відчувати весь тягар катувань. Водночас йому хотілося нормально дихати, спати, зігрітися, піднятися й розтягнути затеклі м’язи. Хлопець із радістю підвівся б і побіг щосили геть, але водночас відчував абсолютне безсилля.
​Зрештою його залишили прикутим до стільця з мішком на голові. Вода більше не лилася, і за це Степан дякував Богові. Почулося кілька човгаючих кроків, і все стихло. Більше ніхто не ставив запитань, не кричав і не знущався. Хлопець насторожено слухав, але жодного звуку не було. Він полегшено зітхнув, закрутив головою, намагаючись скинути мішок. Марно.
​Зрештою Степан розслабився й навіть відчув певне полегшення. Сумніви ще не почали закрадатися в його голову. Він розумів, що є біль, який людині витримати надзвичайно важко, але про співпрацю з ворогом хлопець навіть не думав. А от страх закрадався: що буде, якщо він зламається, почне говорити? Скільки життів зараз залежить від нього? Що буде з ріднею, з односельцями? Що буде з побратимами? Що буде з табором у Старій фортеці? Зрештою Степан, вимотаний і виснажений, почав задрімувати.
​— Воду! — почув крик Лис крізь сон, і рот знову почав заповнюватися рідиною.
​Степан збився з ліку, скільки це тривало. Його заливали водою, давали віддихатися, виходили з кімнати й знову все повторювали, щойно в’язень починав засинати. Зрештою мішок із голови зняли. Хлопець буквально відчував, якою м’якою стала його шкіра, ніби прозорою. Голова розколювалася, відчуття нудоти не покидало. Хотілося рвати, але виходила лише вода. Він почувався розбитим і розламаним на дрібні шматочки.
​— То що, — з’явилася перед очима єхидна усмішка Рака, — тепер будеш говорити?
​— Так, — кивнув Степан.
​— Я ж казав, що не потрібно пручатися, — усміхнувся зрадник. — Слухаю.
​— Йди до сраки.
​— От і дурень, — бризнув слиною Рак. — Підвішуйте його!
​Степана відстебнули від крісла. Лис не міг стояти на ногах, які стали ватяними. Руки не слухалися. Їх підняли вгору й пристебнули до інших кайданів над головою. Коліна зігнулися, і хлопець повис на масивних ланцюгах, що зловісно задзенкотіли. Та довго в такому положенні Степан перебувати не міг — мусив ставати. Так тривало невідомо скільки часу: він то повисав на руках, то спирався на ноги, але в жодному з положень довго залишатися не міг. Крім того, хлопця трусило від холоду: мокрий одяг прилип до змученого тіла. У голові пульсувало, а розпухле обличчя горіло вогнем. Біль у кожному м’язі, у кожній кісточці — це було все, що він відчував.
​— Допоможи мені, Господи, витерпіти це, — на очі Степана виступили сльози.
​А в голові роїлися думки: «Чи прийдуть побратими визволити мене? Чи не забули про мене? Ні! Вони не могли. Особливо Левко».