Розділ 27

Весняна відлига давалася взнаки. У лісі ще де-не-де лежав брудний сніг. А ось дороги, особливо лісові, розвезло вщент. Підводи рухалися важко, час від часу грузли, і воякам доводилося випихати їх на твердіші ділянки. Ближче до вечора ще й дощ замиготів. Стало зовсім зябко й неприємно. На чоботах і черевиках поналипали шматки багна, які здавалися важезними гирями.

​На ночівлю стали ще до того, як стемніло. Натягнули намети й з великими зусиллями розклали багаття. Заварили гарячого чаю, який зігрівав і піднімав настрій.

​Левко ніяк не міг знайти собі місця. Хлопець розпитав мало не всіх побратимів про Лиса, але все було марно: ніхто нічого не знав. Не знайшовши потрібної інформації, він цілий день чіплявся то до Яреми, то до Лелеки з запитаннями про друга. Був переконаний, що сотники щось знають, але не розповідають.

​Не досягнувши бажаного, Левко повернувся до намету свого рою. Хлопці жартували й сміялися, не зважаючи на неприємну погоду. Як не дивно, усі вже добряче відпочили. Молода кров гаряча. Реалії та сприйняття навколишнього світу змінилися: боротьба з окупантом стала першочерговим завданням, сенсом життя. З двох сотень вдома вирішили залишитися чотирнадцятеро хлопців. Хтось не витримав режиму й непростого життя в лісі посеред зими, хтось не зміг дивитися на жахіття війни, хтось дістав поранення й боявся за власне життя, а когось виснажили всі фактори разом.

​– І що? – запитав Сокіл, коли Левко зайшов до намету. – Щось вдалося дізнатися про Лиса?

​– Кажуть, що не знають, – махнув рукою Сагайдачний.

​– Якщо кажуть, так і є, – знизав плечима Хортиця.

​– Ярема — людина слова. Якби знав, обов’язково сказав би, – закивав Кірка. – Я його вже років п’ять знаю. Достойний чоловік.

​Левко зітхнув і сів біля вогнища.

​– Усе буде добре, друже Сагайдачний, – подав кухоль із гарячим чаєм Куліш. – Недарма його Лисом кличуть. Хитрючий і шустрий.

​Куліш утратив кращого друга й розумів переживання Левка, адже що одні, що інші росли разом із дитинства. Тому хотів підтримати побратима, хоч прекрасно розумів, що статися може всяке.

​– Твої слова та й Богові в вухо, – узяв чай Левко й відпив ковток. – Дякую, друже.

​– Як думаєте, куди ми йдемо? – запитав Ревун.

​– До Дубна, – відповів Сагайдачний.

​– Щось велике намічається, – підняв угору палець Сокіл. – Чує моє серце.

​– З чого ти взяв? – запитав Хортиця.

​– Нехай це буде розвідницька інтуїція.

​– Я згоден із Соколом, – кивнув Куліш. – Якщо до нас завітав побратим із бандерівців, то це неспроста. Самі ж знаєте, що провід розділений. І якщо ми, бульбівці, стали у пригоді бандерівцям — то й акція має бути неабияка.

​– Я чув, – мовив Кірка, – що бульбівців усього близько трьох тисяч. Дуб командував однією половиною. На чолі другої половини — сам Тарас Боровець. У бандерівців же налічується близько п’ятдесяти тисяч. Хоч може бути й більше. Оце, я розумію, сила!

​– І не кажи, – погодився Сокіл. – Ось так би зібрати усю міць у кулак і вдарити, щоб беньки німакам повилітали.

​– А ще є Мельник, – підтримав розмову Ревун.

​– ОУН (м), – кивнув Сагайдачний. – Та, на жаль, він занадто поміркованих поглядів. Хоч і досвідчений офіцер. Бойовий. Зате й бандерівці його недолюблюють. На вишколі нам розповідали, що після вбивства в Роттердамі Євгена Коновальця провід ОУН розділився. Степан Бандера хотів скористатися тим, щоб вибороти самостійність, поки німці женуть червоних. У Львові він проголосив відновлення Української Держави, за що його разом із поплічниками заарештували й відправили до концтаборів. А Мельник до таких кроків ставився з надмірною обережністю. Принаймні публічно.

​– Ні, – скривив губи Куліш, – із німчурою приятелювати — не діло. Маємо наочний приклад.

​– Без союзників важко. Та лише на себе маємо покладатися зараз, – підтримав його Сагайдачний. – У тридцять дев’ятому прийшли червоні. Усі подумали: нарешті з-під Польщі викарабкаємося. Та де там! У сорок першому тут уже були німці. Знову надія на людяність — і знову марна. Маємо, браття, розуміти, що нікому, крім нас, Україна не потрібна. Заживемо лиш тоді, коли ані перших, ані других, ані третіх тут не буде.

​– Ти диви, який оратор! – звів брови Сокіл. – Так, ніби тобі не сімнадцять, а тридцять сім років. От усі були б такими... свідомими.

​– Думаю, що тут саме такі й зібралися, – оглянув чоту Левко. – Та й у селах не менш свідомі люди залишилися. От хоча б наш отець Василь. Як згадаю його промови після Служби Божої — аж мурашки по шкірі біжать. А перша була особливою, – він усміхнувся. – Люди переглядалися, перешіптувалися, налякані його словами. Адже якби почув це хтось із німаків — горе було б усьому селу. Але тоді вже Шрам зі своїм загоном звільнив нас від нацистів. Ніколи не забуду хорунжого... Великою людиною він був.

​– І не кажи, – погодився Сокіл. – Завдяки йому я тут.

​– І я, – сказав Хортиця.

​– Я також, – підвів очі до неба Ревун.

​– Я з Мамаєм також приєднався до проводу з його легкої руки, – опустив голову Куліш. – Я ж жити не хотів після смерті Марка. Це слова Шрама надали мені сил і мотивації.

​– А чому він хорунжий? – поцікавився Кірка. – Немає ж такого звання ані в підпіллі, ані в поліції.

​– Це ще з УНР. Там він керував хоругвою під командуванням Петлюри, – відповів Сокіл. – Потім — Холодний Яр. Він усе життя воював.

​– Справжній, вірний син своєї землі, – закивав Хортиця.

​– Важко не погодитися, – Сагайдачний стиснув губи.

​– Добре, що Ярема виявився хорошим сотенним. Хто б інший міг замінити Шрама? – сказав Кірка.

​– Командир що треба, – погодився Сокіл.

​– Але спочатку німцеві служив, – зціпив зуби Левко.

​– Та що ти ніяк не заспокоїшся, друже Сагайдачний? – поплескав його по спині Ревун. – Ярема вже багато разів довів свою вірність. А зараз за ним уся сотня йде, і лише тобі щось не йметься.

​– Завдяки Яремі до проводу приєдналося вісім десятків озброєних людей, – сказав Сокіл. – А після того, як про це пішов розголос, до боротьби з німцями долучилися сотні поліцейських із різних міст. Я чув, що у бандерівців таких мало не три тисячі. Досить, хлопче, займатися дурницями. Кажу тобі як друг і як ройовий.