Розділ 26

​– То все ж вирішив піти на вечорниці? – піддев брата Максим, розпливаючись в усмішці.
​– Так, – кивнув Левко. – День-другий — і рушимо далі. Хто знає, коли ще випаде нагода повеселитись.
​– Та це вже не просто повеселитись, – поплескав себе по щоці старший брат. – Навіть пушок збрив! Марійка також прийде?
​– Мені звідки знати?
​– Та перестань. Вона дівчина приваблива, вродлива й розумна. За нею пів села впадає, та ще й із сусідніх заглядають.
​– Невже? – очі Левка округлилися.
​– От бачиш, – Максим усміхнувся, – все ж вона тобі не байдужа.
​– Не верзи дурниць, – намагався розіграти обурення Левко.
​– Брате, я люблю тебе, – наблизився Максим і поклав руку на плече Левка. – Навіщо тобі здалося плестися в ліс, спати де ніч застане, їсти що попало? Залишайся, візьми Марійку за дружину. Збудуйте хату, народіть діточок і живіть щасливо. Я ж бачу, як вона дивиться на тебе. Дівчина відмовляє усім хлопцям, не ходить на вечорниці, не підпускає до себе нікого. Ти ж занапастиш і себе, і її.
​– Я вже раз казав, – затиснув зуби Левко, – і для тебе повторю: мої діти не ростимуть у неволі. І я так не житиму.
​– Про що ти? – здивовано розвів руками Максим. – Немає ж ніякої неволі.
​– Немає?! Ти забув?! Так швидко забув?! Знаєш, чому німець не тримає біля твоєї голови карабіна? Знаєш, скількох життів це вартувало?! Скільки хлопців загинуло, щоб не було цієї неволі?!
​Максим не очікував такого від молодшого брата й аж подався назад від несподіванки.
​– Та звідки тобі знати? – продовжував Левко.
​– Хочеш, щоб усі в ліс пішли? – нахмурився старший брат. – А хто ж землю оброблятиме? Хто вас годуватиме? Старі, діти й жінки?
​– Коли народ воює за свою свободу, усі повинні робити те, що їм належить. Лише гуртом зможемо скинути ці пута.
​– Можна ж жити нормально. Будь-яка агресія породжує лише агресію.
​– Твоя правда, – зробив коротку паузу Левко, уважно вдивляючись у братові очі, – але це не ми прийшли на їхні землі, не ми величаємо себе обраним народом, не ми плюндруємо все навколо.
​– Сиди тихо — і не буде тобі лиха, – стиснув губи Максим.
​– То це, по-твоєму, не лихо? – насупив брови Левко.
​– Лихо, безумовно. Але допоки ви не почали нападати на німців, вони так не лютували. Сіл не палили, людей, які жили спокійно, не вбивали.
​– То це ми винні?! І чому ти називаєш нашу армію «ви»? Хіба не за твою свободу, у тому числі, вона воює?
​Максим промовчав.
​– Та ну тебе! – Левко махнув рукой і пішов з хати.
​На порозі його зустріли батьки.
​– Що трапилось? – запитав Микола. – Чого кричите, що аж на вулицю чути?
​– Хлопці, ще не встигли як слід побачитися, а вже знову сваритеся, – склала руки на грудях Наталя. – Ви ж брати.
​Левко лиш глянув з-під лоба й вийшов на вулицю. У грудях клекотіло й пекло. Як Максим може так говорити? Як людина, на яку він рівнявся, виявилася такою байдужою до потуг стількох людей здобути свободу?
​Але чи має він право звинувачувати брата? Напевно, ні. Багато хлопців пішли в ліс, але чимало й залишилося. Не кожен може взяти до рук зброю, а тим паче скористатися нею. У когось бракує відваги, а хтось, як Максим, готовий сховати голову в пісок, аби лишень ніхто не чіпав. Попри це, більшість із таких людей працюють на благо спільної справи. Адже боротьба — це не лише стрілянина, акції, атентати чи засідки. Це також підпільно-організаційна робота, павутина вістових, друк пропагандистської літератури, таємні агенти, які діють під прикриттям. А усю цю армію потрібно одягати й годувати. І все це робити бажано якомога непомітніше, щоб не бути викритим, заарештованим чи вбитим.
​А тих, хто просто хоче жити спокійно, важко винувати. Це природне бажання будь-якої нормальної людини. Хоч коли йде війна, ти маєш бути або зі зброєю, або причетним до справи. Та набагато гірші ті, що прикидаються лояльними, а самі шепочуть на вухо загарбникові, аби за рахунок чужої біди забезпечити власний добробут.
​До вух Левка долинула весела музика. Люди підспівували, перегукувалися й сміялися. Цей березневий вечір виявився достатньо теплим як на початок весни. Перед клубом збили дерев’яний настил для танців, адже людей зібралося стільки, що всі аж ніяк не вмістилися б у невеликій будівлі.
​Хлопець став обабіч, спостерігаючи за веселощами односельців. З табору прийшло зо чотири десятки хлопців. Місцеві дівчата були просто нарозхват. Лелека також був тут, але в танцях участі не брав. Також стояв осторонь і наглядав: усе ж молода кров кипить, прагне веселощів навіть у такий непростий час. Отець Василь склав сотникові компанію. Ярема, вочевидь, залишився в таборі за старшого.
​Левко намагався очима знайти Марійку, адже саме заради неї прийшов сюди. Колись він біг на кожні вечорниці як навіжений. Але через сором’язливість і нерішучість ніколи не танцював — лише спостерігав. Тепер хлопець не хотів іти в танок ні з ким, хіба що з Марійкою.
​Він обійшов танцювальний майданчик і врешті помітив її. Вона одягла святковий одяг: теплий кожушок поверх вишитої сорочки, спідницю та акуратні чобітки. Пишна чорна коса сягала попереку. Струнка, немов берізка, дівчина перехрестила руки на грудях і словесно відбивалася від кавалерів, які то й діло запрошували її до танцю. Левко зловив себе на думці, що усміхається — з якоюсь гордістю. Ні, друзі, ця красуня моя, а вам зась.
​– Можна вас запросити на танець? – простягнув руку Левко, відсторонюючи чергового залицяльника.
​Марійка усміхнулася, в очах заграли вогники — ті особливі іскорки, які з’являються лише від симпатії та закоханості. Дівчина подала долоню. Хлопець зауважив, що вона холодна, але ніжна. Тонкі й акуратні пальці ледь помітно дрижали. Цей дотік оповив серця молодих людей теплою пеленою. Уже не відчувалася прохолода весняного вечора. Тут, у натовпі людей, були лише вони: він і вона на всьому білому світі.
​З вечорниць Левко й Марійка пішли раніше — хотіли якомога довше побути наодинці. Знайшли лаву на околиці села, де й примостилися. Спочатку ніяково мовчали, вдивляючись у засіяне зорями небо. Перший крок зробив Левко. Ще кілька місяців тому він не наважився б на таке, але зараз обережно й боязко взяв руку Марійки у свою.
​– Ти змерзла?
​– Ні, – швидко відповіла Марійка, немовби боячись, що хтось інший відповість за неї.
​– Рука холодна.
​– У мене постійно руки холодні.
​– Я зігрію, – він похукав на її долоню й огорнув своїми. – Так тепліше?
​– Тепліше, – ніяково відповіла Марійка й спробувала забрати руку. Але Левко не відпустив.
​– А так? – хлопець поцілував тильний бік кисті.
​– Левко... – сахнулася дівчина, але він утримав її долоню.
​– Це всього лиш рука.
​– Так... – змусила себе розслабитися Марійка.
​Хлопець потягнувся, щоб поцілувати дівчину в губи. Вона подалася назад.
​– Левко, – зітхнула дівчина.
​– Що? – прошепотів він м’яко.
​Але Марійка мовчала. Вона заплющила очі, очікуючи на поцілунок. І він не змусив її чекати. Це була чиста закоханість — незаймана й щира, яка з часом обіцяла перерости у велике кохання. І такій парі завжди буде замало часу, проведеного разом.
​– Чуєш? – тихо сказала дівчина, поклавши голову хлопцеві на плече. – Музика стихла. Вечорниці закінчилися. Пора йти додому, а то батько сваритиметься.
​– Давай ще трохи побудемо разом.
​– Якщо тільки ненадовго.
​Але це «ненадовго» пролетіло миттєво. Додому йшли повільно, насолоджуючись кожною секундою.
​– Ти чекатимеш на мене? – запитав Левко.
​– Я й чекала... І сподівалася... Цей вечір — найпрекрасніший у моєму житті.
​– У моєму також, – хлопець зітхнув. – Максим каже, що краще сидіти тихо. Жити спокійним життям. Але ти ж знаєш, що я так не зможу, допоки окупант на нашій землі.
​– Знаю, – кивнула Марійка, – і не вимагаю від тебе іншого. Я завжди підтримувала й підтримуватиму твій вибір. Це правильно — боронити рідну землю. Але я переживаю за тебе. Дуже сильно.
​– Не потрібно, – Левко розстебнув три верхні ґудзики й витягнув хрестик.
​– Ти зберіг його? – мало не вигукнула дівчина.
​– Звичайно. Цей хрестик — найдорожча річ, яку маю. Це мій оберіг. Поки він біля мого серця, зі мною нічого не станеться. Я обов’язково повернуся.
​– Лише не забувай: береженого Бог береже.
​Наступний вечір Левко з Марійкою також провели разом. А вже вранці Лелека й Ярема дали команду своїм сотням вирушати. Хлопець лише поспіхом устиг попрощатися з батьками, сестрою та братом і побіг до Марійки. Зустрів її на вулиці. Вона, заледве почувши про вихід хлопців, кинулася до коханого.
​Вони обійнялися, вже не зважаючи ні на кого й не боячись осуду, та подарували одне одному короткий, але палкий поцілунок.
​– Повертайся живим, – забриніли сльози в її очах.