Розділ 25

Лис із Гонтою вийшли з першими променями сонця. Узяли із собою трохи їжі у торбу, щоб вистачило на день. Зі зброї прихопили лише пістолети, та й ті заховали подалі: мали виглядати як прості громадяни.
​Усю дорогу трималися лісу або узлісся. Шляхи контролювали окупанти, тож не хотілося попастися їм на очі швидше, ніж це було потрібно.
​Гонта мовчав майже всю дорогу. Навіть коли Лис намагався щось випитати, той лише хмикав у відповідь. Лише раз сказав, що хлопець усе дізнається на місці й нема чого лізти поперед батька в пекло.
​До Дубна наблизилися, коли вже стемніло. Зброю Гонта забрав, загорнув у шматину й закопав поміж кущів ліщини.
​– Отже, я твій двоюрідний брат по матері. Йдемо до мого дядька, який живе у місті. Ти вчишся в училищі, але їздив додому, бо захворіла мама. усе зрозуміло?
​– Так, – звів брови Лис. – Ти сказав більше слів, ніж за цілий день.
​– Старайся мовчати, якщо нас спинять. Говоритиму я.
​– Ага, – з іронією відповів хлопець.
​Гонта знову хмикнув.
​Ще не встигли зайти в місто, як їх зупинив патруль: високий німець, який був за головного, і двоє власовців.
​– Документи, – перше, що сказав німець.
​Хлопці виконали наказ. Після прискіпливої перевірки один із власовців запитав:
​– Звідки й куди так пізно йдете? Хіба не знаєте, що з восьмої вечора комендантська година?
​– Вибачте, – Гонта усміхнувся так добродушно й заговорив так м'яко та інтонаційно, що Лису здалося, ніби це зовсім інша людина. – У нас немає годинників. А прямуємо ми здалеку.
​Він розповів ту саму легенду, яку вони обговорили перед входом у місто.
​– Щасливої дороги, – мовив німець, віддаючи документи. – Слідкуйте за часом.
​– Дякуємо, офіцере, – вклонився Гонта, приклавши руку до грудей. І це в бандерівця вийшло так природно, що й Степан повірив у щирість жесту, хоч добре розумів, що це омана.
​По всіх вулицях тьмяно горіли ліхтарі, кидаючи жовтаве світло на мокрий тротуар і бруковану дорогу. Люди сиділи по домівках. У вікнах будинків миготіли вогники. Десь далеко погавкували собаки. Час від часу проходив то один, то інший патруль. Стукіт каблуків об бруківку відлунням розносився порожніми вулицями. Лиса й Гонту зупиняли ще тричі, поки вони нарешті не дісталися місця.
​Хлопці піднялися на другий поверх одного з будинків. Гонта постукав у двері: три короткі й три довгі стуки.
​– Хто? – почувся хрипкий голос з-за дверей.
​– Воля або смерть, – дав гасло Гонта.
​Зацокав замок, скрипнули завіси, і двері прочинилися. У проймі з’явилося чоловіче обличчя. Чоловік витягнув голову, озирнувся праворуч, ліворуч, тоді ще раз глянув на Гонту з Лисом і відчинив двері повністю.
​– Як усе пройшло? – запитав господар.
​Йому було років з п’ятдесят. Світло-блакитні очі виглядали скоріше обережними, ніж переляканими. Навколо них зібралися глибокі мімічні зморшки. Сиве волосся він зачесував набік, намагаючись приховати лисину.
​– Усе добре, дядьку Петро, – відповів Гонта.
​– Заходьте. Їсти будете?
​– Не відмовимося, – усміхнувся Лис.
​– Йдіть у кімнату. Оксана саме картоплю в мундирах зварила. Є окраєць сала й квашені огірки, – господар вказав рукою напрямок.
​Кімната виявилася невеликою: з пічкою в кутку, двома ліжками під стіною, маленьким столиком і двома кріслами. Молода дівчина викладала картоплини у металеву тарілку. Гонта з господарем сіли за стіл. Лис так втомився з дороги, що примостився просто на підлозі, спершись об ліжко.
​– Усе готове? – запитав Гонта.
​– Так, – кивнув господар. – Оксана наготувала сорочку.
​– Добре. Це друг Лис, – вказав помахом голови на хлопця бандерівець. – Він понесе передачу. Сподіваюся, твоя донька добре сховала листа.
​– Можеш не сумніватися, – поставила на стіл тарілку з огірками дівчина.
​Гонта холодно глянув на Оксану. Будь-кому це здалося б першим враженням, але Лис помітив іскорки в його погляді.
​– То що нового в місті? – запитав Гонта.
​– усе по-старому. Застава та ж сама, що й була. Охорона в тюрмі також. А от в’язнів стає дедалі більше. Облави карателів дають плоди. До мене доходять відомості, що схоплено кілька сотників з бандерівців і бульбівців. А вчора привезли підполковника Щура. Ти ніби знаєш його? – поправив волосся на лисині Петро.
​– Добре знаю. Кілька боїв провели пліч-о-пліч, – кивнув Гонта. – Ще щось?
​– Мої канали повідомляють, що найближчим часом у місто прибуде німецький батальйон, а можливо й два, з важкою технікою.
​– Тож потрібно робити все якомога швидше, – потер вкрите короткою щетиною підборіддя Гонта.
​– Німці через заповнення в’язниці такими арештантами остерігаються нападу. усе ж рух УПА добряче пошарпав гітлерівські тили. Німчура лютує.
​– Лютує і боїться, – кивнув бандерівець.
​– Твоя правда, – погодився господар. – А якщо бояться, отже, остерігаються. А це не дуже добре.
​– Уже як є, – втер рота зовнішнім боком долоні Гонта.
​Степан прокинувся лише від поштовхів дядька Петра. Втомлений дорогою, звечора він заснув немов убитий. Напевно, навіть якби за вікнами почався танковий бій, хлопець би не прокинувся.
​Лис скосив очі на свої ноги, озирнувся, намагаючись зрозуміти, де перебуває. Автоматично схопився за бік у пошуках зброї, але заспокоївся, коли побачив усміхненого господаря й добре, вродливе обличчя Оксани. За вікном уже було світло.
​– Яка година? – запитав хлопець.
​– Майже дев’ята, – відповів Петро.
​– Ого! Оце я поспав.
​– І відпочити деколи потрібно. Тіло знає, чого хоче.
​– А Гонта де? – протер очі Степан.
​– Йому на місці не сидиться, – налила гарячого чаю в горня Оксана. – Ще затемна пішов.
​– Куди?
​– Не переживай так, – поплескав хлопця по плечі господар. – Він знає, що робить. Це битий калач. Ти вмийся, попий чаю, а тоді Оксана проведе тебе до тюрми.
​Після сніданку Степан з Оксаною пішли до споруди міської в’язниці. На вулицях, на відміну від учорашнього вечора, було досить людно. Патрулі проходили часто, то тут, то там перевіряючи документи підозрілих людей. За сотню метрів до тюрми дівчина дала настанови Лису:
​– Підійдеш на КПП, покажеш документи. Скажеш, що маєш передачу для дядька – свіжий одяг. Дочекаєшся, поки тобі принесуть старий. Після того відійдеш метрів на сорок ліворуч уздовж огорожі, перейдеш дорогу. Походи хвилин п’ять, потирай час від часу комір. І тоді повертайся до квартири.
​– Навіщо терти комір?
​– Там лист. Ми пишемо їх на цигарковому папері й вшиваємо всередину. З тюрми отримуємо такі ж записки. усе зрозуміло?
​– Так, – кивнув хлопець і пішов.
​Степан усе зробив так, як казала дівчина. З отриманим старим одягом, виконавши вказівки, повертався назад. Оксана його не чекала. Степан йшов неспішно, намагаючись не викликати підозри й не привертати зайвої уваги. До квартири залишалося якихось три сотні метрів, коли назустріч з’явився патруль.
​Нічого не віщувало небезпеки. Вони проходили повз, але неочікувано зупинилися. І Лис знав чому. Хай як він намагався відвернути голову, його все ж упізнали. Не могло бути інакше: Степан і сам побачив знайоме обличчя. Можна було перейти на інший бік дороги, але це точно викликало б підозру. Доводилося сподіватися на усмішку долі, але вона сьогодні була на іншому боці. Так, це був Рак – той самий зрадник, через якого загинули Шрам та дід Устим. І якби не спостережливість Левка, хтозна, скільки б ще полягло тоді в лісі побратимів.
​– Стояти! – пролунало з-за спини Степана.
​Хлопець не знав, що робити. Зброї не мав, аби дати відпір. Спробувати утекти? Він озирнувся довкола. Найближче була вузька вуличка, але куди вона вела, Степан не знав. Навіть якщо вдасться добігти до неї без кулі в спині, у місті він не орієнтувався. Та й про інші патрулі забувати не варто було. Тому Лис обернувся, тримаючи руки так, щоб їх було видно.
​– Куди прямуєте? – запитав німець, головний у патрулі.
​– Додому, – Степан намагався відповідати якомога спокійніше.
​– Звідки?
​– Передавав чистий одяг дядькові. Він зараз у тюрмі, – його погляд перетнувся з поглядом Рака.
​– Документи покажіть, – картинно простягнув руку німець. – І без фокусів.
​– Які фокуси, пане офіцере? – награно усміхнувся хлопець, неспішно виконуючи наказ. – Зброї у мене немає. Та й навіщо? Я ж усього лише студент.
​Німецький солдат передивився документи, кілька разів перевів очі від паперів на хлопця, а тоді спитав у Рака:
​– Ти впевнений?
​– Без сумніву.
​– Пройдіть з нами, – манув рукою німець.
​– Але навіщо? – вдав здивування Лис.
​– Ви відмовляєтесь?
​Степан помітив ще один патруль, який прямував просто до них із націленою зброєю. Два карабіни також дивилися на нього впритул. Або вмерти по-дурному, або, вдаючи дурника, сподіватися на краще. Лис озирнувся довкола переляканими очима. Біля однієї з будівель він помітив Гонту. Той кивнув і потер плече. усе зрозуміло.
​– Панове патрульні, – замахав руками Степан, одночасно скинувши на землю наплічник, у якому й був одяг із тюрми. – Давайте я вам покажу, де навчаюся, щоб ви не сумнівалися в моїй чесності й чистоті намірів.
​Лис, показуючи в довільний бік, пішов неспішними, але широкими кроками.
​– Я покажу вам, усе покажу й розповім, тільки не затримуйте мене. Батько мене вб’є!
​– Стояти!
​– Я стою, стою! – але він не зупинявся.
​Патрульні йшли слідом. Наплічник залишився позаду метрів за десять. Гонта обережно рушив до нього.
​– Стояти, я сказав! – гримнув постріл.
​Степан пригнувся, тримаючи руки над головою.
​– Я стою. Просто послухайте мене! Я ні в чому не винен.
​Хлопець зупинився. Усі шестеро патрульних оточили його. Хтось боляче заломив руки за спину й втиснув коліно поміж лопаток.
​– Я впізнав тебе, друже Лис, – з’явилося перед очима Степана обличчя Рака. – Тепер ти все розповіси, як на сповіді, – єхидна усмішка розпливлася на його багряному обличчі.