Розділ 17

Коли впевнились, що небезпека так-сяк минула, Шрам взяв із собою одну чоту і почав виходити з лісу. Незважаючи на те, що постріли стихли, йти у відкриту не наважились. Основна частина сотні залишилась для прикриття та й з пораненими мав хтось залишитись, інші ж, тримаючи дистанцію, рушили до річки. Коли зустрілись із загоном Яреми, сотник по-дружньому поклав руку на його плече.

– Друже Ярема, – кисло усміхнувся Шрам, – радий бачити вас усіх живими і неушкодженими. Хороша робота.

Ярема сумно кивнув у відповідь.

– Багато наших хлопців поклали?

– Достатньо, – зітхнув Шрам. – Ти зі своїм загоном готуй переправу і прикривай перехід. Відправ двох у село. Нехай хто зможе піджене підводи, якщо хоч щось залишилось у тому згарищі.

– Друже Лис, друже Сагайдачний! – гукнув Ярема, коли Шрам попрямував до лісу. Михайло передав наказ Шрама хлопцям.

У село Левко і Степан увійшли обережно, остерігаючись. Хоч після того, що зробили червоні партизани з поселенням, ще й не дорахувавшись більше десятка своїх вояків, навряд вони тут би залишились. Хлопці чули про звірства німців, деякі бачили на власні очі, але це було щось, що не могло вкластись у голові. По подвір’ях лежали вбиті господарі. Когось застрелили, когось зарізали, але були й ще жахливіші смерті. Навкруги розносився запах горілого м’яса. Хлопці побачили посеред дороги замурзану дівчинку, не старшу п’яти років. Вона була одягнена лише в нічну сорочку і ходила неприкаяно туди-сюди та ридала, не знаючи, куди податися. Розгублена, налякана дитина дивилась великими очима на жахіття, заламуючи рученята. Її волосся сильно обгоріло, а обличчя вкривала чорно-сіра сажа.

– Дівчинко, – присів навпочіпки біля неї Лис. – Ти ціла? Не поранена?

– Мама, тато, – схлипувала вона і показувала в бік спаленої хати.

Левко забіг у напівобвуглену будівлю. На землі лежали чотири обгорілі до невпізнаваності тіла. Левко прикрив рот рукою, стримуючи крик жаху і напад нудоти. На очі накотились сльози від побаченого і їдкого запаху горілої людської плоті. По спалених тілах можна було так-сяк зрозуміти, що це була сім’я. Чоловік, стара жінка, скоріше за все, і молода жінка, що притулила до грудей маленький згорточок – немовля. Левко впав на коліна і вже не міг стримати крик. Це було завивання, наповнене скорботою, жалобою та співчуттям. Але було у ньому і щось нелюдське, звіряче – злість, ненависть та жага помсти.

Живих людей побачили лише на краю села, де залишилось достатньо не зачеплених пожежею хат. Вочевидь, люди зорганізувалися і загасили вогонь, поки той не поглинув усе поселення. Люди метушились, сперечались, плакали і допомагали постраждалим.

– Ми знайшли дівчинку, – сказав Левко, наблизившись. – Можливо, хтось знає малечу?

Якась жінка вибігла із гурту і обійняла дитину.

– Орисю, дитинко, де ж твої батьки? – вона звела очі, і її погляд перетнувся з Левковим. Жінка усе зрозуміла, заплакала і обійняла дитя.

– З ким ми можемо поговорити? – запитав Степан.

З гурту вийшов чоловік років тридцяти. Його одяг був вкритий сажею, де-не-де обпалений, а темне скуйовджене волосся майже повністю згоріло.

– Війта убили, – сказав він. – Я можу говорити.

– Що тут трапилось? – запитав Левко.

– Все сталось перед світанком. Люди ще спали. Ніхто не чекав ніякого підступу. Я почув крики, а коли вибіг на двір, побачив палаючі хати. Всюди ґвалт, крики і плач. Ніхто не розумів, що відбувається. Тоді я побачив, як вулицею біжать люди. Один зупинився, вилаявся на мене російською мовою і вистрелив. Пощастило, що не влучив. Вони пронеслись немов буря. Дякувати Богу, люди зорієнтувались і все ж встигли врятувати пів села. Самі бачите, що натворили ці нелюди.

– Скільки їх було? – запитав Лис.

– Точно не скажу, – знизав плечима чоловік. – Я бачив лише, як вони покидали село. Темно було. Десяток, може, півтора. Пішли в цю сторону, – вказав він рукою напрямок. – Там за кілометрів п’ять є ще одне село. А ви хто? – він зробив паузу і обережно запитав: – Наші?

– Так. Свої, – кивнув Левко. – Потрібні підводи. Ми вступили з червоними партизанами в бій. За річкою у лісі. У нас є вбиті і поранені.

– Нам би із оцим усім якось розібратись, – розвів руками чоловік.

– Виділіть чотири, п’ять підвод. Ми проведемо їх. Чимшвидше залагодимо свої справи, а тоді й вам допоможемо.

На цьому й погодились. Коли приїхали на галявину, поранених розмістили біля вогнищ. Рани їм, як могли, обробили. Ті, хто мав незначні поранення, сиділи, важкі лежали на настилах з ялинового гілля. З боку, що ближчий до села, лежали убиті. Левко зняв шапку, перехрестився, оглянув загиблих. Між ними був і Мамай. Його застрелили в голову. Левко порахував мертвих. Дванадцять побратимів віддали своє життя.

– Друже Шрам, – підійшов до командира Левко, – потрібно наздогнати червоних. Люди казали, що їх залишилось не більше ніж півтора десятка.

– Ще бракувало знову в засідку втрапити. Ні! – відсік жестом руки сотенний. – Поховаємо побратимів і йдемо на місце збору.

– Дозвольте наздогнати цих потвор, – підбіг Лис. – Ви б бачили, що вони з селом зробили.

– І пішли вони до наступного поселення, – не вгавав Сагайдачний. – Ми прищемили їм хвіст, потрібно завершити те, що почали. Якщо тут вони сплюндрували село, щоб відволікти нас, то наступне вони знищать, щоб помститись.

– Можливо, – намагався сухо кинути Шрам.

– Так не можна.

– Друже Сагайдачний, іде війна. Сотні і тисячі мирних жителів гинуть, а страждає ще більше. Усіх не врятуємо. Минулого разу, коли я тебе послухав, ми мало не загинули.

– Можливо, тоді ви слухали не мене, а те, що підказувало серце? – очі Левка горіли надією.

– Можливо, але це нічого не змінює.

– Можна мені слово сказати? – підійшов чоловік, з яким розмовляли Левко і Степан у селі. Він приїхав своєю підводою.

– Ти ким будеш? – запитав Шрам.

– Зовуть мене Микитою. Живу тут. Я почув краєм вуха вашу розмову. Тут місцевість специфічна. Річка дуже звивиста. Через це за селом починаються болота. Червоним доведеться або обходити їх, або пробиратись ними. А лід там буває різний. Десь можна конем проїхати, а десь не зрозумієш, як і на дно підеш. Чи те, чи інше суттєво їх сповільнить. Я знаю шлях, завдяки якому ви могли б їх перехопити.