Розділ 16

Минав день за днем, а німці так і не з з’явилися. Наприкінці січня склали табір і рушили в дорогу. Загін до того часу налічував уже чотириста тринадцять вояків і десятки підвод та возів. Зброї, яку забрали з арсеналів у Володимирця та Журавниках, заледве вистачало на всіх. Декому дісталося лише по пістолету з одним комплектним магазином.

Рухалися від села до села. Жодного німця чи власовця по дорозі не зустрічали. Люди вітали повстанців, запрошували до домівок, поповнювали провізію, а молоді хлопці долучалися до загону. У результаті сформували п’ять сотень. Їх очолили Лелека, Довбешка, Смерека, Залізняк і Шрам. До сотні останнього увійшли хлопці із загону, у якому проходили вишкіл Левко зі Степаном, а також усі поліцейські, яких привів Яремченко. Навіть Хортиця, якого поставив на ноги Аві, приєднався до них.

У перших числах лютого підійшли до невеликого села Золоте. Загін зустрів високий худорлявий чоловік років сорока п’яти. Він говорив швидко, часто ковтаючи останні букви — чи то через хвилювання, чи то така в нього була вимова.

– Хлопчики, я сільський війт, – заламував він руки. – По той бік села, у лісі, стоять вояки.

– Чиї? – запитав Дуб.

– Схоже, червоні партизани.

– Скільки їх?

– Не знаю, – знизав плечима війт. – Їх з десяток приходить за харчами. У кого корову заберуть, у кого свиню. Про курей годі й казати.

– Давно вони вже отаборилися?

– Та вже днів десять буде.

– Ви йдіть додому, – сказав війтові Дуб. А коли війт пошкандибав до села, раз-по-раз озираючись, продовжив: – Хлопці! Розтягуємось! Готуємось до облави! Друже Шрам, правий фланг, друже Смерека — лівий, друже Довбешка — по центру. Лелека й Залізняк — правіше й лівіше відповідно. Друже Сокіл, бери своїх хлопців і в розвідку.

Село обійшли з півночі й рушили в ліс. Це був молодий сосняк, який поступово переходив у мішане лісостанище. Поміж сосен то тут, то там пробивалися клени, граби й дуби з бронзовим листям, що не злітало навіть зимою.

Коли зайшли вглиб лісу метрів на триста, почулися постріли — кілька черг із кулемета. Хлопці зачаїлися. Стріляли навмання, вочевидь, намагаючись попередити своїх. Далі постріли стихли.

– Друже Дуб, – доповів Сокіл, коли повернувся зі своїм роєм, – партизани накивали п’ятами. Пішли на північ.

Вояки рушили далі. Застати червоних уже не вдалося — табір покинули поспіхом, навіть вогнів не загасили. На протягнутих між деревами мотузках висіли тонкі смужки м’яса, заготовлені для в’ялення. За розміром табору стало зрозуміло, що партизанів було не більше трьох десятків.

– Чого ж вони сиділи тут так довго? – підійшов Шрам до Дуба.

– Можливо, це точка збору. Совіти починають пробиратися в тили. А це вже кепсько.

– Еге ж, – приєднався до розмови Лелека. – Ще один ворог.

– А може, союзник? – запитав Смерека.

– Оце вже ні, – похитав головою Залізняк. – Вони, звісно, можуть співпрацювати, але це лише доти, доки їм вигідно. Потім у спину вистрілять не вагаючись й секунди.

– Згоден, – кивнув Шрам. – Ніякої довіри до них бути не може. Бачили вже червоносраких. Удосталь бачили...

– Потрібно нагнати їх, – почухав тонкого носа Лелека, – і знищити. Не можна давати їм збиратися у більші групи. Потім буде важче воювати.

– Твоя правда. Вони користуються тим, що наразі ці землі непідконтрольні німцям. От і тягнуть лапи, куди не слід, – погодився Дуб, а тоді перевів погляд. – Друже Шрам, ти ж місцевий?

– Був колись.

– Отже, місцевість знаєш.

– Як своїх п’ять пальців.

– Це добре. Бери свою сотню й спробуй їх вистежити. Ярема також тутешній, як і багато його хлопців. Вам і карти в руки. Усі разом не наздоженемо — занадто багато обозу.

– Згоден! – виструнчився Шрам.

Дуб витягнув з офіцерської сумки карту й розклав її на широкому пеньку, навколо якого зібралася старшина. Він вказав пальцем в одну точку й провів уявну лінію до іншої.

– Зараз ми тут. Точка збору — ось. Там є одна маленька хатина на узліссі. У ній живе наш зв’язковий. Ми підемо просто туди. Ти, друже Шрам, ідеш північніше за червоними партизанами. Збройна акція — не першочергове завдання. Якщо за три дні не наздоженете їх, прямуй до місця збору. Далеко на північ не заходь — там німецькі війська. Може, вдасться зіткнути червоних із нацистами лобами. Усе зрозуміло?

– Так! – твердо відповів хорунжий.

– Тоді з Богом. Рушайте.

Сотня Шрама рухалась так швидко, як могла. Пішли без зайвого багажу — взяли лише зброю та провізію в наплічники. До вечора вийшли на невелику галявину. Шрам закомандував розбити табір, щоб, не дай Боже, у темряві не потрапити в засідку. Розставили вартових і стали на нічліг.

Зібралися групами біля вогнищ. Стара команда трималася разом — ніякого упередженого ставлення до інших не було, звичайна дружба. Дванадцятеро новачків також гуртувалися вкупі, а колишні поліцейські, які складали більшість, почувалися як риба у воді. Жоден не ставив під сумнів компетентність Шрама. Тим паче Шрам швидко знайшов спільну мову з комендантом Яремченком, якому й дали псевдо Ярема.

З першими променями сонця сотня була готова вирушити. Усі вмилися, перекусили, дехто навіть устиг випити гарячого чаю. Чекали команди до виходу, як раптом прогримів постріл. Один із хлопців упав замертво.

– Розосередитися! – закомандував Шрам. – Засідка! Усім залягти!

Сагайдачний, зігнувшись, побіг за найближче дерево. Поруч, як завжди, опинився Лис. Двоє засіли за широким дубом, прикриваючись масивним корінням дерева.

– Звідки стріляють?! – розгублено запитав Лис.

– Бог його знає... – роззирався Левко.

Постріли лунали один за одним — одиночні й надзвичайно точні. Майже після кожного хтось зойкував і падав — поранений чи вбитий.

Сагайдачний побачив, як додолу повалився Куліш, і його кров почала розповзатися багряною плямою по снігу. До нього побіг Мамай, намагаючись витягти побратима з-під обстрілу. Він схопив Куліша за комір і потягнув за дерево.