Розділ 15

Вражені відвагою та вправністю повстанців, до лав УПА зголосилося вступити з десяток місцевих хлопців. Молоді, свідомі, готові до боротьби, вони зібрали найнеобхідніші речі й рушили разом із загоном. Село залишили того ж дня, коли стратили зрадника. Рушили на хутір, де мала зібратися вся сотня.

​На місце прибули ввечері. Інша частина сотні вже чекала. Зустріч була теплою. Про вдалу акцію гуділа вся околиця. Німці намагалися не вступати в сутички з повстанцями, а місцеве населення вітало вояків як героїв і підтримувало усім, чим могло.

​На хуторі розбили табір. Укріпили периметр возами, підводами та насипали вал, готуючись до можливого німецького нападу. Поміж сосняком виросли намети, жовто-гарячі язики полум'я облизували поліна, які тихо потріскували, викидаючи в морозне повітря жмути іскор. Над вогнищами повисли казани, у яких кипіли запашні страви.

​Коли повстанці виходили з рідного села Левка, їх було сто двадцять п’ять. Кожен із бойових загонів мав свій маршрут, і жоден не дістався хутора без втрат. Загалом загинуло одинадцять бійців. Найбільше втрат зазнав загін Шрама, що й не дивно, зважаючи на важкий бій. Лише після трьох днів перебування на постої кількість бійців у таборі зросла до двохсот двадцяти. Приймали всіх охочих. Зброї з пограбованих арсеналів вистачало, але переважна більшість новоприбулих не вміла поводитися з нею. Звели ще одне шатро, де організували теоретичні навчання, а неподалік хутора облаштували стрільбище.

​Досвідченіші бійці патрулювали периметр табору. Левко зі Степаном робили це разом. Для них виділили ділянку в кілька сотень метрів, за яку вони відповідали.

​Якраз починало сутеніти. Лис запалив самокрутку — коли стемніє, уже не покуриш. Запропонував Левкові, але той відмовився. Враз почулося тихе рипіння снігу. Було ясно, що хтось іде. Левко та Степан сховалися за дерева й приготували зброю.

​Рип, рип, рип... Схоже, незнайомець і не думав приховувати своєї появи. А може, він і не знав, куди прямує?

​Між чорних стовбурів з’явилася темна постать. З першого погляду можна було зрозуміти, що це чоловік. Високий, широкоплечий, він ішов твердою, впевненою ходою.

​– Стій! – гукнув Лис.

Гість зупинився.

– Гасло?! – запитав Левко.

– Не знаю гасла!

– Чого прийшов?!

– Є розмова!

– Яка ще розмова?!

– Дозвольте підійти ближче, і я все розповім! Не дуже розумно кричати на весь ліс!

​Лис глянув на Сагайдачного. Той у відповідь знизав плечима й гукнув:

– Підходь, але руки вгору!

– Я без зброї! Підходжу!

​Кремезний чоловік наблизився, тримаючи руки так, щоб їх було добре видно. Він був одягнений у поліцейський однострій. До широкого ременя кріпилася кобура, але вона була порожньою.

​– Я — Михайло Яремченко, комендант районної допоміжної поліції. Хочу поговорити з кимось із старших.

​Хлопці перезирнулися.

​– Можете передати, – мовив гість і сягнув рукою за пазуху.

– Ані руш! – перехопив гвинтівку Левко.

– Це мої документи, всього лиш.

​Лис підскочив до поліцейського й витягнув папери. Там було написано німецькою мовою з дублюванням українською: «Старший комендант Яремченко Михайло».

​– Передайте комусь із офіцерів. Я почекаю.

​Лис із документами побіг між дерев і за мить розчинився в напівтемряві.

​Михайло поводився спокійно, навіть упевнено. Левко не був із лякливих, але кремезний поліцейський зі строгими рисами обличчя навівав неспокій. Тим паче гість був майже на голову вищий, хоч і без зброї.

​Поліцейський зробив кілька кроків убік і примостився на поваленому сосновому стовбурі. Він глянув угору, на зорі, які спалахували на темніючому небі, мов ліхтарі на нічних міських вулицях. Потім підніс долоні до обличчя й хукнув кілька разів.

​– Зоряно, – мовив він ніби між іншим. – Ніч буде дуже морозною.

– Угу, – Левко не зводив гвинтівки з незнайомця.

– Ти ще зовсім молодий, – примружив очі Яремченко. – Скільки тобі?

– Неважливо, – сухо відповів Сагайдачний.

– Не хочеш — не кажи, – здвигнув плечима поліцейський.

– Чому я повинен давати якісь відповіді чи взагалі спілкуватися з тобою? – пробурмотів хлопець, намагаючись додати голосу твердості й поважності.

– Справедливо, – зітхнув комендант. – Вважаєш себе кращим за мене? Думаєш, що я зрадник? – Михайло іронічно усміхнувся. – Мовчиш? Ну то й мовчи.

​У повітрі повисла тиша, наповнена напруженням. Лише поодинокі перегукування круків розбавляли її. Левко стояв навпроти Михайла з наведеною гвинтівкою, не знімаючи пальця з гачка. Комендант сидів на стовбурі, періодично поглядав у небо й грів руки подихом.

​– Так! – не втримав урешті свій молодечий порив та ідеалізм Левко. – Вважаю тебе зрадником! Замість того щоб боронити свій народ, ти став нацистським прихвостнем!

– Маєш право так думати. А можеш усе ж послухати мою історію? Ми й так чекаємо.

​Левко байдуже фиркнув.

​– Тоді слухай. Я народився, коли на цих землях була Австро-Угорщина. А потім прийшла Польща — акурат тоді, коли я мав іти до школи. Батьки казали, що ми українці, але навчання велося лише польською. Навіть такий предмет, як українська мова. Коли я закінчив школу, хотів вступити до гімназії. Але мало того, що для цього потрібно було багато грошей, так ще й по закінченні я міг би бути лише простим робітником. Поляк отримав би в такому разі хорошу роботу, зарплатню й перспективу посісти керівну посаду. Довелося йти у звичайні робітники.

– Ти вважаєш, розповів мені щось нове? – обурився Левко. – І в нас у школі навчали польською. Теж мені новина.

– Потім я познайомився з чарівною дівчиною, в яку закохався, а пізніше й одружився, – Яремченко продовжував так, ніби й не чув слів хлопця.

​Левко трохи примружив очі. Михайло помітив цю незначну зміну в погляді співрозмовника й запитав:

– А тебе чекає кохана дівчина?

– Яка різниця? – Левко не знав, як реагувати на дивну поведінку незнайомця.

– Велика. На що б ти пішов, щоб захистити її?