Розділ 14

– Ага, – підійшов ближче й усміхнувся Шрам, – парубоцькі справи? Ти, дівчино, тут живеш?

– Так, – перелякано кивнула Наталя.

– Батько вдома? – запитав Сокіл.

– Мав би бути, – розгубилася дівчина. – Я щойно від бабусі прийшла.

– Нікуди не йдіть, – помахав вказівним пальцем Сокіл, а тоді кивнув Шрамові, мовляв: відійдемо вбік.

– Це не дуже добре, – продовжив розвідник, коли переконався, що дівчина їх не почує.

– Знаю. Краще було б узяти його вранці, не на очах у дітей та дружини. Але ж ти розумієш...

– Так, – кивнув Сокіл. – Дівчина розповість батькові, що ми крутимося біля хати, і він чкурне.

– А може, все ж нехай розповість? – Шрам насупив брови.

– Ти про що? – не зрозумів задуму хорунжого Сокіл.

– Звір, який потрапляє в пастку, відгризає собі лапу. Якщо в нього є зброя, не дай Боже, почне гатити з неї. Можуть постраждати невинні. Чи не краще зробити засідку? – запропонував Шрам. – Він вибіжить із хати, тоді то ми його й схопимо.

– Або застрелимо.

– Ні. – махнув рукою Шрам, немов би відрізав. – Мусимо брати живим.

– Для чого? – брови Сокола зійшлись на переніссі.

– Його потрібно стратити привселюдно. Потрібно показати людям, що ми не розбійники якісь. Що ми не убиваємо без розбору. – пояснив Шрам. – Та й іншим буде наукою – за зраду смерть.

Вони підійшли до Степана й Наталі. Шрам добродушно усміхнувся й мовив:

– Воркуйте, голубки. Але, друже Лис, не забувай – уранці виступаємо.

– Зрозумів, друже Шрам.

– Може, щось передати батькові? – запитала дівчина.

– Ні, не потрібно, – відповів Сокіл.

Коли Наталя зі Степаном залишилися наодинці, дівчина запитала:

– Це ваш командир?

– Так.

– Дивний якийсь.

– Є таке. Але він справжній воїн і патріот України. Подейкують, воював проти московитів ще в Холодному Яру. І до того у війську Петлюри, коли була УНР.

– Зрозуміло, – звела брови Наталя і перем’ялась ніяково на ногах. – Ну, що ж, дякую, що провів. Мені час додому.

– Сподіваюся, ще колись зустрінемось, – ніжно усміхнувся Степан.

– І я сподіваюся на це, – дівчина прудко розвернулася й побігла до хати, зашарівшись.

Степан у піднесеному настрої повертався до хати бабусі Параски. Його наповнювало досі невідоме відчуття. Хотілося сміятися, танцювати, співати. Приємний клубок підступав до горла та тепло розливався в грудях.

– Друже Лис, – вирвав хлопця з роздумів голос Шрама. – Ходи-но сюди.

– Що ви тут робите? – здивувався Степан, побачивши Шрама й Сокола, які ховалися поміж туями.

– Слухай уважно, – притягнув його за рукав хорунжий. – Поклич-но сюди наших хлопців. Але тихо, щоб ніхто нічого не чув. Зрозуміло?

– Навіщо? – здивувався Лис, адже німців у селі точно не було.

– Чуєш, що тобі кажу?

– Вибачте, – закивав Лис. – Вже виконую!

Хлопці прибули миттєво. Шрам віддав розпорядження. Вони оточили хату зрадника, чекаючи, коли запроданець надумає тікати. Довго чекати не довелося. Як тільки в хаті згасло світло, зрадник спочатку через вікно перевірив, чи немає нікого коло хати, а потім обережно прочинив двері. З хати донісся зневірений голос дружини. Чоловік гримнув на неї, ще раз роззирнувся й, пригинаючись, побіг геть із подвір’я. У руці він тримав пістолет.

Але далеко не добіг. Із придорожнього рову вискочили Лис і Сагайдачний, накинулися на втікача й повалили на землю. Той устиг двічі вистрілити в повітря, але підбіг Мамай і обеззброїв зрадника ударом ногою спочатку по руці, а тоді й по обличчю.

– Відпустіть! – закричав запроданець. – Що ви робите?! Злочинці!

На поріг вибігла дружина втікача, висипались й діточки, які обліпили матір з усіх боків. Вони засипали її запитаннями, але та лише плакала й казала, що все буде добре.

Наталя підбігла до Степана, коли її батька вже зв’язали й повели геть.

– Що трапилося? – плакала вона. – Чому ви татка схопили?

– Вибач, Наталю, – зітхнув Лис, намагаючись сховати очі, – твій тато — зрадник. Це він навів сюди німців із власовцями.

– Це неправда! – вона вдарила хлопця долонею в груди. Раз, другий, третій. – Ти брешеш! Брешеш... – зрештою Наталя обезсилений опустила руки. – Ви такі ж нелюди, як і німці! Ненавиджу вас! Навіщо ви сюди прийшли? Забирайтеся геть!

Дівчина побігла до хати. Степан лише простягнув руку й прошепотів:

– Наталю...

Зрадника привели до хати війта, де розмістилися Дуб і Лелека. Голова села не міг повірити в те, що розповіли повстанці, але сперечатися не став. Сокіл був упевнений, що саме цього чоловіка бачив біля Володимирця.

Запроданцю окрім рук зв’язали й ноги та посадили на стілець. Допит почав Дуб як старший за званням.

– Розповідай.

– Що розповідати? – малі оченята хаотично бігали з боку в бік, шукаючи порятунку.

– Те, що ти зрадив нас, ми й так знаємо. Питання – чому?

– Я нікого не зраджував! – стояв на своєму затриманий.

– То навіщо тікав? Ще й зі зброєю? – наблизився Шрам.

– Донька прийшла й розповіла, що біля хати крутяться якісь військові. Я думав, це німецькі розвідники, і хотів вас попередити, – намагався вийти сухим із води Терленко.

– Що ти дурня клеїш?! – розлютився Дуб і врізав зрадникові по носі. Хлинула кров.

– Що ж ви робите? – завив той, шмигаючи носом. – Ми ж усі за одне! Ми ж українці!

Ще один удар змусив запроданця замовкнути.

– Я знаю, чому він це зробив, – сказав Лис.

– Ого, – звів брови Шрам. – Розповідай.

– Заради доньки. Молодь із села мали везти в Німеччину. Він доносив ворогу, щоб врятувати її. – Лис пригнічено опустив голову.

– Точно! – плеснув долонями об коліна війт. – Наталі ж не було в списках! І, як це я не звернув на це уваги?

І тут зрадник здався. Він зрозумів, що сперечатися немає сенсу. Зрозумів, що не зможе виплутатись за допомогою брехні.

– Усе так. Ви праві... – опустив голову Дмитро. – Усе заради дітей! Кожен із вас зробив би те саме. Хіба ні? – оглянув присутніх затриманий.