Розділ 13

Хлопці після похорону розквартирувалися в місцевих жителів. Селяни з радістю прийняли їх, нагодували, обігріли, ще й постелили м’яко. Левко і Степан розмістилися в старої вдови, яка те й діло пропонувала поїсти чи випити: то молочка теплого, щойно з-під корови, то бульйончику зварила, то пиріжків напекла. Пошепки, ніби хтось міг почути, пропонувала медовухи й вишняка. Хлопці спробували все, окрім алкоголю. Під час походу випити дорівнювало смерті. Це правило діяло ще в славних предків-козаків і працювало тепер.

Надвечір до хати баби Параски прийшла онука. Вона часто приходила допомагати бабусі. Струнка, темноволоса, чорноброва, з великими карими очима, дівчина одразу запала в душу Степану.

– Бабусю, – сказала вона, а тоді побачила хлопців і зойкнула. – Ой! Доброго вечора.

– І тобі, – розплився в трохи недолугій усмішці Лис.

– А де бабуся?

– Вона вийшла за квашеним, – відповів Левко.

– Хвалилася огірками, капустою і особливо помідорами, – підтримав розмову Степан. – Уже й картопля майже готова.

– Наталю, – зупинилася на порозі старенька, – ти вже прийшла? Ну, тоді заходь, не випускай тепла з хати. Хлопці дров нарубали й глянь, скільки наносили. Приєднуйся до вечері.

– Вдома поїм, бабусю. Я прийшла допомогти поратися коло господарства.

– Уже не потрібно, дитино. Ці молоді люди з усім мені допомогли.

– Тоді я піду, – ніяково опустила очі дівчина.

– Не вигадуй, краще допоможи. Картоплю витягни з печі й сідай до вечері.

Під час вечері старенька ніяк не вгавала. У неї були десятки запитань, які вона ставила й одразу сама ж на них відповідала.

– Хлопці, з якого ви села? Ой, ви ж усе одно не скажете, чи не так?

– Так, – кивали гості, посміхаючись.

– А що це за імена такі — Лис і Сагайдачний?

– Це псевдо, – відповів Лис. – Це щоб не видати один одного, якщо потрапимо в полон.

– Пам’ятаю, люди казали, що таке було в холодноярівців, – неоднозначно підняла вказівний палець угору Параска. – Ой... Дав би Бог, щоб цього разу все вдалося. Що ж їм ніяк не сидиться на своїх землях? То лях лізе й каже, що це його земля, то москаль, а це вже й німець приперся. «А України нема, не було й ніколи не буде», — кажуть. Глянь-но, що собі вигадали! А як же нема, якщо українці є? А кацапи — розбійники з розбійників. Набрали, вибачте на слові, голосраких, які ні чорта робити не хотіли, і давай у людей забирати зароблене важкою працею. А хто захищав своє — кулаком чи куркулем назвали, до Сибіру вислали або й вбили. Нелюди, та й годі. Тепер німаки прийшли. І надія була, що хоч трохи людяніші. Та де там! Молоді он скільки забрали. Та й лиха тепер роблять. Дав Господь кожному народу його землю — чого на чуже заглядаєшся? Невже свого мало?

– Так і є, бабцю, – кивнув Левко. – Тому й мусимо боронити своє.

– Так, внучку, так, – зітхнула старенька. – А ми допоможемо чим зможемо. Знайте: є різні люди, але більшість підтримує вас.

– Це добре, – погодився Степан.

– Та що ми все про сумне, – старенька плеснула в долоні. – Скажіть краще, скільки вам років.

– Мені ще сімнадцять, – відповів Левко, – а Лису в грудні виповнилося вісімнадцять.

– Ще зовсім молоденькі. А от моїй онуці шістнадцять. Усі хлопці в селі крутяться біля неї. Красива бо яка!

– Бабусю... – зашарілася дівчина.

– Що «бабусю»? – відсахнулася старенька, немовби мух відганяла. – А у вас є дівчата, які чекають удома?

– У мене немає, – поспішно поплескав себе по грудях Степан, – а от на Сагайдачного чекає прекрасна дівчина, Марійка.

– Добре, коли є кохання. Куди ж без нього, – підповзла Параска й вхопилася за поперек. – Ой! Пізно вже. Може б ти, Лисе, провів Наталочку додому?

– Бабусю... – знову засоромилася дівчина.

– Не бабусяй мені тут! Темнота он яка, та й час непевний. Хлопцеві не важко. Правда ж?

– Я з радістю, – Степан виструнчився, поправив одяг і вийшов з-за столу.

Йшли повільно. Дівчина мовчала, а Лис не знав, із чого почати розмову, щоб не здатися бовдуром.

– Далеко живеш від бабусі? – врешті запитав Степан.

– Не дуже.

– Щодня допомагаєш їй?

– Так.

– Чому не візьмете жити до себе?

– Вона не хоче. У нас сім’я велика, а хата не найкраща. Та й із батьком бабуся не дуже ладнає.

– У мене два брати й сестра.

– Нас більше. Три сестри й троє братів. Я найстарша.

– Багато. Знаєш, мене із Сагайдачним хотіли відправити в Німеччину, але повстанці врятували. У нас взагалі майже всю молодь хотіли вивезти. А у вас?

– Була така мова, але, вочевидь, ваш прихід зірвав усі плани німців.

– Це добре. Адже тоді я б не зустрів тебе.

– Мене все одно в списку не було.

– Дивно. У нас брали всіх від п’ятнадцяти до двадцяти.

– У нас також, але я туди не потрапила, – знизала плечима Наталя.

– Я знав, що на тебе можна покластися, – поклав руку на плече побратима Шрам. – Ти врятував нас.

– Будь-хто із загону зробив би те саме, не вагаючись. Але зараз не про це. Отже, я казав, що не став одразу говорити про німецького прихвостня. По-перше, ти б точно спалахнув від люті, по-друге — він міг би втекти, почувши неладне.

– Згоден із тобою.

– Отож-бо й воно, – Сокіл кивнув. – Та пику цього засранця я розгледів добре й закарбував у пам’яті. Уявляєш, він навіть прийшов на похорон! До людей, які загинули через нього.

– А ось це вже цікавіше, – очі Шрама блиснули в темряві. – Він, сволота, не хотів викликати підозри. Усе село проводжало в останню путь захисників, поки запроданець цинічно ховався в натовпі.

– Що я тобі скажу, друже Шрам: доля таки має почуття гумору. Сам не знаючи того, зрадник допоміг себе вистежити. Я простежив за ним після служби. Ось хата, у якій він живе.

Сокіл вказав на приземкуватий будиночок, вкритий очеретом. Подвір’я було обгороджене тином із ліщини. При вході стояли двоє: хлопець і дівчина.

Шрам придивився уважніше, і його очі округлилися:

– Друже Лис, що ти тут робиш? – запитав хорунжий.