Розділ 12

Кріт задумався на мить, а тоді сказав:
– Друже Сітка, ти йди до райцентру, розвідай усе швиденько і мерщій назад. А ти, друже Хвіст, йди в бік села, попередь Шрама, що за ним йдуть карателі. А ми — гайда до хутора. Дуб вирішить, що робити.
​Кріт йшов швидко, а Сокіл, як міг, намагався поспіти за ним, припадаючи на ногу. Він розумів, що зупинятися не можна: потрібно лягти, але дійти до хутора. Від нього може залежати життя побратимів із загону, і не тільки їхнє.
​– Що, друже Сокіл, потріпали німаки?
– Що є, то є. Ледь ноги виніс. Дивом не отримав кулі — так, лише зачепило.
– Ось візьми, – Кріт простягнув свою шапку, – погрійся трохи, а то зовсім закацябнеш. Може, повільніше йти?
– Ні, потрібно поспішати.
​До хутора Сокіл ледь ноги дотягнув. На вході їх зустріли вартові, спитали гасло і пропустили далі. Прийшли до невеликої хатини, де розгорнули штаб. Як тільки відкрили двері, зсередини ринуло тепло, яке несло приємний запах їжі.
​За столом сиділи всі старшини загонів, які прибули на хутір. Всього мало бути десять, але поки що з'явилося четверо: Лелека, Довбешка, Гонта і Сорока. З торця розмістився Дуб.
​Сокола посадили поруч із піччю, пригостили теплим чаєм, щоб відігрівся, і дали слово. Він розповів усе, що знав про загін Шрама, про розміщення й кількість військ у райцентрі, про зрадника і про те, як йому вдалося втекти. Кріт доповів про Хвоста і Сітку.
​– Друже Кріт, поклич-но Циклопа, нехай огляне нашого гостя і займеться ранами, – сказав Дуб, а тоді звернувся до Сокола: – Голодний?
​Розвідник кивнув у відповідь, допиваючи чай. Він хоч і був виснажений, але тепер зігрівся і трохи пожвавішав.
​– Тоді сідай до столу. Поїж тепленького.
– Дякую, – Сокіл зайняв місце за столом поруч із Лелекою, підтягуючи миску теплого борщу, а тоді запитав: – То що ви будете робити?
– Зачекаємо на розвідників, тоді й вирішимо.
​Соколу обробили й перебинтували рани, і він мирно дрімав в одній із хат біля печі, коли увійшов Кріт і розбудив побратима.
​– Що трапилося? – зірвався на ноги Сокіл. – Довго я спав?
– Години чотири, може, більше. повернулися розвідники. Хвіст у село потрапити не зміг: прийшов каральний загін, як ти й казав. Дуб дав команду вирушати, але... – Кріт зам’явся.
– Що?
– Виступаємо негайно у Володимирець.
– Як так? Чому в райцентр? Чому не в село, на допомогу?
– Не знаю, – він знизав плечима. – Такий наказ.
​Сокіл вибіг на двір. Хлопці збиралися виступати. Дуб зі старшиною стояли неподалік. Розвідник підбіг до них:
– Друже Дуб, дозвольте запитати.
– Питай.
– Чому не йдемо на допомогу Шраму?
– Я обдумав усі «за» й «проти» і вибрав те, що правильно.
– Вони ж там загинуть!
– Наказ віддано. Змінювати не буду, а тим більше пояснювати.
​Коли рушили в райцентр, Сокіл підійшов до Лелеки. Вони були односельцями й дружили з малих літ.
​– Дмитре, – почав Сокіл, – скажи мені, чому такий наказ?
– Друже, Дуб — офіцер із досвідом. Він пройшов багато боїв, був у Холодному Яру і знає, що робить.
– Шрам із хлопцями загине, – не вгавав Сокіл.
– Ти знаєш, що Дуб і Шрам — давні друзі? Думаєш, цей наказ дався йому легко? Він командує, це його вибір, і я вірю, що він правильний.
– Правильний? Як ти можеш таке казати?
– Слухай, розкажу тобі як старому другу, – Лелека взяв Сокола під руку і відвів убік. – У райцентрі залишилося лише п’ять німців і поліцаї. Другі у бій не вступлять, перших переб’ємо, як сліпих кошенят. З хутора ми мали вийти всією сотнею саме туди: вибити окупантів, пограбувати арсенал і підірвати залізницю. Уявляєш, скільки життів ми збережемо, захопивши місто зараз? У село виступило майже півтора сотні німців та шуцманів. Нас на цей момент — п’ятдесят чотири. Вступимо у бій на відкритій місцевості — загинемо. На шальках терезів: одинадцять життів з одного боку і п’ять десятків та зірвана акція — з іншого. Що обрати?
– Там мої друзі, – безсило мовив Сокіл.
– Тут також чиїсь друзі, чиїсь брати, родичі, діти й батьки. Ми всі знали, на що йшли, – Лелека поплескав друга по плечі. – Це війна, друже.
​Якби це гірко не було, довелося визнати, що дії Дуба — найрозумніші в цій ситуації.
​До міста підійшли тихо. Розосередилися і по кілька чоловік пішли з усіх боків, прямуючи до німецького штабу. Поліцаїв, які складалися виключно з місцевих жителів, знезброїли без особливих труднощів. Українці не хотіли стріляти у своїх, тому й зброю склали без вагань. Про партизанський рух на цих теренах уже ходили чутки, населення вітало й підтримувало його. Звісно, в сім'ї не без виродка, але такі прихвостні, коли стикаються з визвольними загонами, сидять тихо. А зрештою, пацюк завжди показує своє єство.
​Двоє поліцейських допомогли організувати захоплення штабу. Німецьких солдатів постріляли, але виявилося, що їх було четверо. Сітка ж доповідав про п’ятьох. Знову став у пригоді місцевий житель. Він розповів, що німецький офіцер заглядає до однієї молодиці мало не щоночі, і зараз, швидше за все, він у неї.
​Дуб розділив обов’язки: частина мала пограбувати арсенал, частина — підірвати залізницю, решта рушила з Дубом до будинку молодиці. Сокіл пішов із підполковником.
​Ще не встигли підійти, як німецький офіцер відкрив вогонь із кулемета, заховавшись у темному коридорі будинку. Хтось його попередив: ще б кілька хвилин — і шукай вітра в полі. Черга пройшла щільно. Хтось зойкнув і впав. Повстанці розосередилися, знайшли укриття і відкрили вогонь у відповідь. Ворог виявився не з простих: відстрілюючись, він відійшов у посадку.
​– Там далі починається сад, а через сквер — і ліс, – розповів один із поліцаїв.
– Припинити вогонь, – дав команду Дуб. – Забагато набоїв для одного німця.
​Він пішов у бічну вуличку, де й розчинився в темряві. Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, і постріли з боку саду припинилися. Сокіл побачив тьмяний людський силует. Постать махнула рукою. Жодних сумнівів — це був Дуб.
​Коли Сокіл із загоном підійшов ближче, то побачив обличчя Дуба: все вкрите кров’ю, в очах злість, а в руці — ніж, із якого капала липка темно-багряна рідина.
​– Обшукайте хату тієї молодиці, – наказав Дуб.
​Зайшли всередину. На ліжку, закутана в ковдру і втискаючись у куток, сиділа молода дівчина. Вона плакала, а коли побачила українських вояків, істерично заголосила:
– Будь ласка, не вбивайте! Я... я не хотіла. Він мене змусив! Сказав... О Господи! Сказав, що вб’є батька й матір. Я не з власної волі, Богом клянуся! Не карайте мене... Благаю...
​Дуб підійшов ближче, глянув у очі дівчині й зневажливо сплюнув убік.
– Бог покарає, – презирливо сказав він.
​Дівчину не чіпали. Коли виходили з хати, пролунав вибух. Язики полум’я, перемішані з деревом, металом і клаптями землі, злетіли вгору — хлопці підірвали залізницю.
​Через пів години всі зібралися біля штабу. Арсенал, який пограбували, виявився багатим на зброю та боєприпаси. Усе задумане вдалося.
​– Товариство, – взяв слово Дуб, – за п’ятнадцять кілометрів наші побратими ведуть нерівний бій з окупантом. Так, ми виконали сплановану акцію і могли б відпочивати на лаврах. Але невже ми залишимо своїх співвітчизників у біді?
– Ні! – залунало багатоголосе. – Не залишимо!
– Тоді до бою, браття! За побратимів, за Україну!