Розділ 11

Шрам доїв суп, смачно причмокнув і обперся на стіну. Іван Леміш запросив хорунжого і Сокола на ночівлю. Жінка в нього була сварлива і завжди дивилась озлобленим поглядом, але готувала неперевершено.

Іван наносив води, нагрів її і запропонував гостям вимитись. Такі дні повстанці цінували неймовірно, адже хто зна’, коли знову випаде нагода посидіти в теплій хаті, поїсти без поспіху і переночувати на м’якій подушці. Тепла вода з милом, після стількох днів проведених на холоді, були чимось на кшталт блаженство. Після купання вони немов на світ народились.

Тепер просто сиділи, дивились в стелю і насолоджувались спокоєм. Жінка Івана заварила смачнючий чай на травах і подала гостям. Запах м’яти і ромашки розійшовся по хаті неповторним ароматом. З пиріжками, наповненими солодким сиром, які вийняли господиня щойно з печі, напій смакував по-особливому.

Іван спробував випросити у жінки наливки, але оскільки гості відмовились пити, то козирів у нього не залишилось. Він зітхнув страждально і взявся за чай.

– Вийдемо-но прогуляємося, друже Сокіл. Є розмова, – допивши чай сказав Шрам.

 – Якраз і я тобі маю кілька слів сказати, друже Шрам, – Сокіл кивнув і вони накинули верхній одяг, взяли на плечі автомати і вийшли в холодний вечір.

     Небо викотився майже ідеально круглий місяць, а зорі годі й було намагатись полічити.

– Слухай, – почав Шрам прикурюючи самокрут, – щось мені ніяк це все не сходиться. Власовці, яких ми налякали в лісі, могли б звичайно докласти в райцентр, що ми на них напали. Але вони, по-перше не знали, що ми пішли в село, по-друге не знали нашої кількості. Шуцмани так драпали, що світу Божого не бачили. Напевне думали, що нас щонайменше кілька десятків. А каральний загін йшов впевнено, навіть занадто я б сказав. Вони явно атакували з позиції сили, напролом, хотіли взяти нахрапом. Отже знали, що нас мало, ну і звичайно нам на руку зіграло те, що вороги не сподівались, що поліцейські перейдуть на наш бік. Розумієш до чого я веду?

– Так. Скажу більше, я не хотів підіймати шум одразу, щоб не злякати рибину. Розповім тобі, як так вийшло, що я привів Дуба з сотнею.

                                                    ***

Сокіл, як і наказав Шрам, пішов на розвідку в сторону Володимирця. Рухався швидко, намагаючись не покидати лісосмугу. Минуло близько трьох годин, коли розвідник прийшов на окраїну міста. Щоб мати якомога більше даних, він вирішив пройтися містом. Свого «кріса» він сховав на окраїні лісу, пістолет пхнув за пояс і пішов на розвідку. Сокіл, як і всі розвідники в лавах УПА, був одягнений, як середньостатистичний селянин. Не мав «мазепинки», військової форми і знаків розрізнення.

Містечко було зовсім невеликим. Швидкий Сокіл розвідав його за якихось дві години. Порахував кількість поліцейських і військових. Скільки з них німців, а скільки власовців-шуцманів. Відмітив для себе розміщення штабу, військової частини, шляхи підходу і відходу.

З містечка вийшов тою ж дорогою, що і зайшов. Пішов забрати сховану гвинтівку і думав повертатись до загону. Але його увагу привернув мужчина, який швидко прямував у райцентр. Він постійно роззирався і явно нервував. У Сокола одразу виникли підозри і він вирішив перехопити його та розпитати. Та доля зіграла злий жарт. Ще не встиг Сокіл вийти на дорогу, чоловіка зустрів німецький солдат. Він не обшукав його, не перевірив документи, але коли той сказав кілька слів вони поспіхом, мало не бігом, пішли в місто.

Сокіл, якомога обережніше, прослідкував за незвичною двійкою. Підозри виявились немарними. Німецький солдат відкрив двері в штаб, а мужчина, знову роззирнувшись, зайшов всередину.

Потрібно було повідомити побратимів про зрадника. Було зрозуміло, що він уважно простежив і викладе усе, як на долоні. Сокіл думав, що Шрам не залишиться у селі, але загін ворога піде слідом. Зимою це не важко. І уся акція, яку спланували повстанці наприкінці грудня, може піти коту під хвіст.

Сокіл різко розвернувся і попрямував до лісу (гвинтівку він так і не забрав, у місто з нею не підеш). Раптом перед ним виник німецький солдат.

– Ваші документи, – звернувся він німецькою.

Сокіл кивнув і потягнувся ніби за документами. Рука шмигнула за пояс, намацала пістоля.

– Документи. Швидко! Швидко!

Сокіл помітив, що до них прямує ще один солдат. Зволікати не можна було. Він витягнув пістолет, вистрелив першому солдату впритул в обличчя. Поки другий відреагував, Сокіл навів на нього дуло і тричі спустив курок. Солдат ніби підсковзнувся, упав спочатку на коліно, обперся на руку, намагався піднятись, але завалився на землю.

Сокіл підхопив гвинтівку одного з убитих і побіг геть. Але вулицю, якою б міг вибігти до лісу перекрили два солдати. Лише шалена реакція врятувала розвіднику життя. В момент коли в нього почали стріляти Сокіл кинувся в провулок. Кулі просвистіли зовсім поруч.

Сокіл мчав чимдуж. У місті зняли тривогу. Звичайні жителі попритискались до будинків і тинів, хтось упав на землю, щоб не отримати випадкової кулі. Спритність і швидкість розвідника рятувала його раз за разом. Важливу роль зіграв одяг. Німецькі солдати і власовці були одягнуті в довгі шинелі, поли яких мішали їм бігти, а втікач мав короткий полушубок.

Проблемою виявилось те, що Сокола гнали в протилежну сторону від тої, що йому було потрібно. Та діватись було нікуди. Тут би ноги винести живим і то за щастя. Одна із куль збила його шапку, навіть голову зачепила. Цівка крові потекла по обличчю.

Сокіл уже бачив ліс перед собою. Якась сотня метрів і шукай вітра в полі. Але раптом відчув, як у бік йому щось влітає. Хтось накинувся на нього. Вони покотились у купу снігу на обочині вулиці. Сокіл не став розбиратись, приставив пістолет до боку противника і вистрілив. Той зойкнув. Аж тоді розвідник зрозумів, що це звичайний житель, який, чи то хотів вислужитися перед німецькою владою, чи то сприйняв втікача за злочинця. Сокіл скинув із себе нападника, який бився в конвульсіях, вистрелив останнім набоєм в бік наздоганяючих. Не поцілив, але затримати на якусь мить вдалось. Це допомогло шмигнути в ліс. Просвистіли ще кілька куль, але жодна серйозно не зачепила. Ще два дотичних поранення в ліву руку і праву ногу.