Розділ 10

Кулі зрештою закінчились. Кожен залишив по одній для себе. Їдкий дим не давав дихати. Очі жахливо пекли. А автоматні і кулеметні  черги не припинялись ні на мить. Хлопці сіли на підлогу, поспирались на стіни і чекали коли зайде ворог.

– Прощавайте, друзі, – Шрам приставив пістолет до скроні, – для мене честю було воювати пліч-о-пліч з вами. Маю попросити вибачення, за те, що привів вас на погибель.

Хлопці мовчали. Вони дивились на хорунжого, але гніву в їхніх очах не було. В когось страх, в когось ще надія, а в когось безвихідь...

Знадвору долинали крики німецькою і російською. Вороги зрозуміли, що зсередини не відстрілюються і почали підходити. По двоє пригинаючись рушили до вікон. У одного дві гранати, а у другого автомат, щоб прикривати. Вперед пустили, як зазвичай, шуцманів.

– Перестали стріляти, – зауважив Левко, перевіряючи наявність останньої кулі в патроннику гвинтівки, – підкрадаються, не інакше.

Голос його бринів. Це не був чистий страх. Більше вчувалось розчарування, жаль за тим, що він так мало повоював.

Шрам ствердно кивнув. Його рука шмигнула у внутрішню кишеню куртки. Вже за мить він перебирав пальцями червоні намистини. Руки його не тремтіли, коли приклав до скроні дуло маузера.

– Вже час, – прохрипів Шрам.

Як тільки він це сказав, застукотіли кулемети, автомати, почулись одиночні постріли. Власовці-шуцмани кляли матом, німці лаялись своєю мовою. Крики болю, зойки і завивання переміщалися з клацанням затворів і свистом куль. Левко краєм ока виглянув з вікна. Картина, яку він побачив вразила його. Мурахи побігли по шкірі, а на очі виступили сльози. Він спустився по стіні і засміявся. Майже панічно, обіймаючи голову руками.

– Друже Шрам, це наші, – чи то плач, чи то сміх виривався з грудей. – Вони косять окупантів... як траву на косовиці косять. Ми врятовані.

– Бодай би їм щастя було, – поклав пістолет на коліна хорунжий. –Навіть померти спокійно не дадуть.

– Це точно, – очі Лиса засяяли. – Але не годиться на побратимів ображатись.

– Не годиться, – погодився Мамай і зареготав.

Не пройшло і двадцяти хвилин, як в хату забіг Сокіл.

– Живі? – побачити щось було важко через дим. – Хлопці, сюди! Тут є живі, покликав на підмогу.

Сокіл прикрив обличчя коміром шинелі і забіг всередину. Першого витяг Хортицю. Шрам, Сагайдачний і В’юн самі вибрались назовні. Два непоранених поліцейських витягли на двір Семена. Інших врятували побратими.

– Не думав, що буду такий радий побачити твою гостроносу пику, друже Сокіл, – розлігся на землі Шрам, не зводячи погляду із зоряного неба.

– Навзаєм.

До лежачого Шрама підійшли троє. Левко впізнав усіх. Це були: Лелека, Довбешка і Дуб.

– Досить відпочивати, друже Шрам, підіймайся. Потрібно поговорити і полічити втрати, – подав руку Дуб.

Шрам скористався допомогою у вигляді простягнутої руки і підвівся на ноги.

– Як так трапилось, що ви тут опинились? Збір мав бути за двадцять кілометрів звідси, – з притиском запитав Довбешки.

– Дякуй свому розвіднику, – вказав на Сокола Дуб. – Але не про це зараз. Давай-но відійдемо, поговоримо лише між старшиною.

Коли Дуб переконався, що ніхто окрім офіцерів не чує, продовжив:

– Чому ослухався наказу не вступати в бій?

– Довелось, друже Дуб. Довелося, – зітхнув Шрам, втираючи обличчя снігом. – На наш слід могли вийти німецькі розвідники, власовці.

Хорунжий розповів про худобу, яку гнали німці і про бій на дорозі.

– Це зрозуміло, але навіщо залишились в селі? Ти розумієш, що ризикував початковим планом? – напосідав Дуб.

– Можна й так сказати. Але я прийняв рішення захищати село. Німці половину населення б замордували. А це ж наші люди.

– Знаєш скільки сіл буде ще спалено? С Скільки невинного люду закатовано? Це війна. Не мені тобі про неї розповідати.

– Так, знаю. Тому і залишився тут. Уже на одне знищене село менше. Якщо збираєшся звинуватити в чомусь – кажи. Треба, то й СБ (служба безпеки) нехай допитує. А ні, то я пішов. Половина моїх хлопців лягла тут. Хочу віддати шану і помолитись.

Шрам затримався на мить, твердо глянув в очі підполковнику Дубу, тоді Довбешці і пішов геть. Лише почув голос Лелеки коли відходив.

– Друже Дуб, послухай мене, – говорив довгов’язий ройовий. – Не гарячкуй. Шрам – справжній воїн і патріот до останньої краплі крові. Не потрібно так з ним. Тим паче, що акція, яку ми планували вдалась. Може й краще ніж мала б. Міський гарнізон знищено вщент, арсенал пограбовано, колії на станції демонтовані і підірвані. І це не в останню чергу завдяки Шраму.

В одні із хат організували госпіталь. Аві Леві зайнявся пораненими, оскільки був сільським фельдшером до приходу німців. Хортиці, Семену і Кулішу виділили по ліжку. Аві обробив їхні рани і вони спокійно спали. Лис отримав дотичне поранення в праву руку, тому після бинтовки уже взявся шукати Левка. Мамай також вийшов на своїх двох, хоч і накульгував. Осколоки гранати пошкодили ногу в кількох місцях, але не дуже серйозно. Аві наполягав на відпочинку, та все марно. Два поліцейських також мали незначні поранення, хоч одному з них довелось носити руку на пов’язці.

Жителі села допомогли з мертвими. Підрахунок вразив навіть бувалих вояків таких, як Дуб і Шрам. Було вбито дев’яносто вісім окупантів і двадцять двох поранено. Чи хтось втік? Важко було сказати. Але , вочевидь не без того.

Убитих захисників занесли на церковне подвір’я і положили під хрестом. Усі молоді хлопці. Найстаршому було не більше двадцяти п’яти, наймолодшому вісімнадцять. Троє тих, хто служив поліцейськими і не кривлячи душею стали на захист односельчан. Чотири повстанця, які віддали життя за незнайомих людей, за ідею, за Україну. Левко знав їх. Тополя, Земляк, Рикун і Ворон. Усі проходили вишкіл разом з Левком. А перші двоє були ще й односельчанами.

Селяни викопали братську могилу, побратими стояли в бою пліч-о-пліч і на вічний покій підуть разом. Священник відправив панахиду і захисників села похоронили. Зібралось усе село, від грудної дитини, яку несла мама, до старої бабусі, що ледь йшла, обриваючись на дві палиці. У кожного біль і співчуття на обличчі, у жінок і дітей сльози на очах. Батьки плакали, матері мліли і голосили. Туга повисла над селом, наповнила морозне повітря, усе просякло скорботою.