Розділ 9

Шрам ще раз оглянув присутніх і зітхнув.

– Ховайте людей по льохах, – сказав він війту, – і приведіть сюди поліцаїв.

Мартинюк кивнув і швидко, наскільки дозволяв йому вік і округла форма, вийшов з подвір’я.

– Друже Лис, Сокола не зустрічав?

– Ні, – закусив губу Степан. – Може в полон попав? – припустив неладне хлопець.

– Все може бути, але живим би він не дався. Ех... З цим пізніше. Збери хлопців, радитись будемо. Але швидко. Часу обмаль.

Хлопці зібрались за десять хвилин на подвір’ї. Підійшли і хлопці з охорони. Шрам став на порозі, кинув на кожного твердий погляд, глибоко вдихнув і видихнув.

– Шановне товариство, – сказав він, – не буду таїти нічого. Скажу все, як на сповіді. За якусь годину тут буде німецький каральний загін в кількості щонайменше ста чоловік. Само собою автоматники і без кулемета не обійдеться, а може й двох. Вочевидь ми їм добре смальцю за шкіру залили. І ці документи, – вказав хорунжий на теки, – дуже вже важливі для німців. Спочатку запитаю своїх хлопців: чи готові ви захищаючи цих людей? Про наслідки, думаю, говорити не має сенсу.

Двічі питати не довелось. Усі знали в чиї ряди вступають в не дарма давали присягу.

– А ви, – звернувся Шрам до поліції, – готові захищати своїх односельців в такій ситуації? Тому, що далі буде лише важче. Доведеться ризикувати життям заради незнайомих людей.

Хлопці з охорони зібрались в коло, переговорили пошепки і вперед вийшов старший з них. Це був кремезний широкоплечий мужчина років тридцяти.

– Ми готові стати з вами, друзі, пліч-о-пліч.

– Як звати тебе? – запитав хорунжий.

– Семен Саєнко.

– Добре, Семене, одразу й пройдете хрещення боєм. Якщо виживимо, тоді вирішите з нами підете чи залишитесь. Вирішувати вам.

– Господь допоможе.

Шрам кивнув.

Виламали двері в дальній частині кімнати. Там, як і сказав Семен, був арсенал. До того ж непоганий. Шрам взяв кулемет, саркастично усміхнувся і сказав:

– Ну, що, браття, повоюємо?

Часу, щоб готуватись до бою було обмаль. Спочатку обдумувати вилазку, щоб затримати та пошарпати каральний загін. Та зрештою вирішили, що це буде зайвим. Несподіваний напад – справа хороша. Але чисельність, в особливо разом із готовністю в рази зменшувала можливість успіху такої операції. Тому зайняли хати, які з точки зору тактики, були найзручніші для відбиття атаки і знаходились на краю села. Головним завданням було якнайдовше протримати ворога на відкритій місцевості, щоб завдати якнайбільше втрат.

Селяни ж, нашвидкуруч обсіли підводи і подалися до лісу. Повстанці мали виграти час для їхньої втечі.

Коли поспіхом займались підготовкою складалося враження, що часу зовсім мало і не встигнуть налагодити заплановане до приходу ворога. Але закінчивши помітили – час ніби завмер. Тягнувся вічність в очікуванні. І важко було сказати, що гірше – вступити в бій чи лічити хвилини до його неминучого початку.

Степан і Левко розмістились в одній хаті, ще й поруч. Обоє вже вкотре перевіряли зброю та набої.

– Скажи, Левко, невже ти зовсім не боїшся загинути?

– Боюсь. Чесно кажучи, навіть дуже сильно. Але є значно гірші варіанти.

– Які це?

– Потрапити в полон. Ти бачив, що вони зробили з тими людьми. А вони всього лиш єврея переховували. Уявляєш, що німці робитимуть з нами?

– Згоден. Краще кулю собі в скроню пустити, – приставив вказівний палець до скроні Лис, в тоді зітхнув. – Де ж ті кляті німці?

– Прийдуть. Очікування смерті гірше за саму смерть.

Степан припіднявся і поглянув у вікно.

– Ідуть! – вигукнув, щоб було чутно.

– Де? – Левко вглядався в темряву. – Я нічого не бачу.

– Тому, що ти не розвідник, – хмикнув добродушно Лис. – Думаю, підпустимо ближче і почнемо. Шрам досвідчений воїн, знає, що робити.

– Це точно.

Війська ворога розтягнулись по всій дорозі, пробували йти полем, але високий сніг погано цьому сприяв. Рухались достатньо безпечно, відчуваючи свою силу і перевагу. А не зустрівши засідок на шляху, повірили у свій невідворотній успіх

Перший залп, що махнув за командою Шрама, скосив їх близько десятка. Це повернуло ворога до реальності. Вони розосередилися, залягли і почали стріляти у відповідь.

– Ха, – Лис перезарядив «кріса», – отримали перцю, недолюди?

– Тепер не будуть носа задирати, – погодився Левко. – Але тепер вони зачаїлися.

– Ага. Диви, як макітру висунув, – уважно дивився у вікно Степан, – он там біля стіжка з соломою ховається.

Левко видивився ворога, прицілився і плавно натиснув на курок. Почувся постріл, стиснула куля, убитий ворог опустив голову на сніг, немов би ліг спати.

– Оце так, – поплескав по плечі друга Лис.

Ворог нарешті підлаштувався до бою, перегрупувався і пішов у наступ. Між пострілами, десь в далечині, було чутно команди німецького офіцера. Застукотіли кулемети, кулі застрягли в стінах і свистіли поруч з захисниками села. Годі було й голову висунути у вікно.

– Ти диви, як січуть, – зашипів Лис.

–ьКулемети щонайменше чотири. Це більше ніж достатньо. Добре підготувалися, – прикрився від осколків битого скла і трісок віконної рами Левко.

– Підходять, – сплюнув Степан. – Прикриті вогнем лізуть сволочі.

Повстанці чітко дотримувались початкового плану. Дали запеклий бій, тепер час відходити. Каральний загін почав просочуватись все ближче.

Збір, після відступу мав бути в колишньому німецькому штабі і обабіч нього. Хлопці з охорони, які добре знали рідне село, пошарпували ворога з бокових вуличок, садів та городів. Але й вони під тиском не могли робити цього довго.

Збір, після першої хвилі сутички і плавного відступу, мав бути здійснений в колишньому німецькому штабі і обабіч нього. Його й було вибрано, як опорний пункт. Документи, що містились тут, потрібно було по можливості зберегти, або спалити. Перед тином, який розмежовував вулицю та подвір’я, організували оборонний вал з підвод і нагорнутому поверх снігу валу. Як би там не було, кожен з захисників села прихопить із собою на той світ кілька окупантів.