Розділ 8

Сагайдачний і Мамай зайшли в хату, поки інші займались мертвими німецькими солдатами. Лис, як зазвичай оглядав околиці. В таких справах він почувався, як риба у воді.

Теки документів складені одне на одну були перев’язані шнурками і займали весь стіл і простір навколо нього.

– Ого! – здивувався Мамай, поправивши довгі козачі вуса.

– Тут точно підводу доведеться брати. Напевне у цих паперах міститься цінна інформація. Але все німецькою, – взяв одну папку Сагайдачний.

– Фріц перекладе. Знаєш, як він отримав таке псевдо? – Мамай хмикнув і став чекати зворотного запитання. – Шваргоче ж так зараза, що від німця й не відрізниш.

– Тихо, – прислухався Левко. – Ти чуєш?

І справді, кімнатою ширився не то стогін, не то плач, не одне та інше одразу.

– Так. Звідки це?

Хлопці пішли на звук. Мамай помітив на підлозі ляду і вказав на неї. Сагайдачний націлив пістолет і кивнув. Мамай міцно взявся за кільце і смикнув. З ями показалось жіноче обличчя.

– Не стріляйте, – заридала вона, складаючи руки на грудях.

– Не будемо. Не бійтесь, – заспокоював жінку Левко, – ми прийшли допомогти. Давайте-но я витягну вас.

Жінка, хоч все ще дивилась наляканими очами, таки простягнула тремтячу руку. Сагайдачний допоміг їй вилізти. Вона намагалась прикрити груди розірваною нічною сорочкою і ховала повний сорому погляд.

– Ось, – Левко помітив зніяковіння жінки, зняв свого кожуха і вкрив ним бідолашну. – Сядьте біля печі, зігрійтесь.

–Дякую, – було чутно, як клацають її зуби. – Там...

– Ще хтось є? – запитав Мамай.

Жінка кивнула.

Сагайдачний взяв зі столу гасову лампу і підійшов до ляди. Те, що вони побачили, було жахливим. Яма мала не більше ніж два на два метри. Зсередини виходив жахливий запах сечі та фекалій. Знизу сиділи двійко діточок не старші чотирьох років. Вони тулились до чоловіка, який був їхнім батьком і шмигали носами все пориваючись заплакати. Поруч піднявся ще один мужчина. Він розгубленим поглядом глянув на Сагайдачного і Мамая.

– Подайте дітей, – сказав Левко.

Той у відповідь кивнув і потягнувся за дівчинкою. Сагайдачний жахнувся, коли побачив на його оголеній спині вирізаний єврейський знак (щит Давида, або, як часто невірно говорять, єврейську зірку, шестикутну зірку). Та це було не все. Бракувало також одного вуха, в обличчя було вкрите синцями та кров’ю.

Чоловік подав дітей по черзі. Вони побігли до матері, обіймали і міцно притискались до неї, шукаючи захисту.

– Не бійтесь, діточки. Це наші солдати, вони нас врятували, – шепотіла жінка, заледве стримуючи сльози. Вона гладила діток по голівках і все цілувала їх, намагаючись видавити із себе посмішку.

Допомогли вилізти єврею. Його спину вкрив своїм кожухом Мамай.

– Що за нелюди? – скривився він.

– Нацисти, – простогнав єврей і вказав на чоловіка, що ще залишався в ямі, – Він сам не зможе вилізти.

Мамай спустився вниз. Яма була глибиною не більше півтора метра. В повний ріст не станеш, та й лягти нормально ніяк. Та ще й стільки людей. І найгірше, що туди кинули щей маленьких дітей.

Мамай допоміг піднятись мужчині і спільними зусиллями з Левком вони витягли його нагору.

– Покладемо на лаву, – сказав єврей. – У нього зламана нога.

– І не лише, – зітхнув Сагайдачний.

Бракувало лівої кисті руки і ока.

– Шкода, що ми їх убили, – обличчя Мамая перекривилось у невимовній відразі. – Якби міг, воскресив би і зробив те ж саме з ними.

– За, що йому так дісталось? – запитав Сагайдачний.

– Я, Аві Леві, – представився єврей. – Ця сім’я переховувала мене близько року. Але хтось помітив і заклав їх. Це через мене йому так дісталось. Завтра мали провезти вулицями села і відправити в райцентр, у Володимирець. Щоб іншим наукою стало.

Аві вправно крутився біля майже непритомного чоловіка. Наклав шину на ногу і поставив гріти воду на піч. Десь знайшов німецьку медичну сумку, вколов йому морфію і наготував бинти.

Поки прийшов Шрам, Аві уже обробив усі рани чоловіка і попросив промити свої. Левко погодився допомогти.

– Що у вас тут? – запитав хорунжий, прискіпливо оглядаючи усе навколо.

– Вочевидь ті, про кого розповідав Іван, – відповів Мамай.

– Зрозуміло. Пора йти, хлопці. Грузіть документи на підводу. Поки темно, перетнемо поле.

– Візьміть нас із собою, – заридала жінка, – німці повернуться – замордують.

– З нами не можна. Та й діти не витримають дороги.

– Благаю вас, – вона вхопила Шрама за рукав. – Ми тут усі помремо. Діточки мої... Німці ж їх собакам віддадуть... на поживу...

Хорунжий втер обличчя і важко зітхнув.

– Щось придумаємо, – в тоді наказав хлопцям, – Чого стоїте? Грузіть документи.

Сагайдачний і Мамай взялись за роботу. Прийшов Куліш і ще двоє хлопців. Коли підвода була майже завантажена, на подвір’я забіг Лис. Задиханий він обперся руками в коліна. З нього аж пара йшла.

– Друже Шрам... німці йдуть.

– Де?

– Зі сторони Володимирця. Вочевидь хтось вибовкав про нас, або власовці, шуцмани недобиті, доповіли. Це каральний загін. Без сумнівів.

– Скільки їх?

– Сотня назбирається.

– Як далеко? – Шрам скривився і роздратовано скинув оцінюючим поглядом. – За скільки часу будуть?

– За годину, щонайбільше півтори.

Шрам глянув на жінку, що обіймала дітей, на Аві, що бігав біля її чоловіка і на війта, що якраз увійшов у хату. Всі вони такі різні, але кожного в очах одне і те ж – безвихідь, розпач та благання. Хорунжий мав наказ і мусів його дотримуватись. Хлопці під його відповідальністю і він мусів довести їх до призначеного місця. Але, що робити, коли твоє серце країться навпіл?

– Збираємось, – закомандував Шрам, – ми відходимо.

– Але ж як так? – розгублено розвів руками війт.

– У мене одинадцять хлопців, – хорунжий вказав на південь, – а там сотня німців. Ми й двох годин не протримаємося. Усіх покладуть. Ні! – різонув повітря рукою Шрам. – Я не готовий заплатити таку ціну, якщо результат все одно не змінний. Ми усі ту ляжемо.