Розділ 7

Левко порнувся від офіцера і повідомив, що той мертвий. Хлопці одразу перехрестили його на Сагайдачного. Левко пишався таким прізвиськом, адже добре знав історію, походи гетьмана на Османську імперію і Московію. А битву під Хотином пам’ятають уже більше трьох сотень років, де козацьке, сорокатисячне військо в союзі з поляками дало прочухана туркам. А османи ж тоді переважали їх майже у п’ять разів за чисельністю.

До хлопців підійшов чоловік років п’ятдесяти на вигляд.

–Дай вам Боже здоров’я, славні воїни, – зняв він шапку. – З ким я можу говорити?

–Зі мною, – підійшов Шрам. – Як вас звати, добродію?

–Іван. Люди у селі Лемішем звуть.

–Я – Шрам. Що хотіли розповісти?

–Хотів запитати, – притиснув шапку до грудей Іван, – що нам робити з худобою?

–Вона ж ваша. Женіть додому.

–А як німець прийде?

–Скажете, що напали вояки УПА. Їх повбивали, – вказав він на німецьких солдатів, – а вас завернули назад.

–Зрозуміло, – кивнув селянин налякано, та все ж крикнув іншим. – Завертайте! Михайле, Тарасе, чуєте, що кажу?!

–Тепер скажіть, Іване, – відволік від вимахування руками Леміша Шрам, – німці у вашому селі ще є?

–Ще двоє залишились. Якісь документи збирають, завтра має машина приїхати з райцентру. Ну, з Володимирця. Ще, скажу вам, позавчора, тобто два дні тому, німаки знайшли сховок єврея. То тепер усю сім’ю, яка його переховувала, кинули до буцегарні.

–Скільки поліцаїв?

–Десятеро. Але усі хлопці з нашого села. Вони не втручатимуться. Людяні. До односельців ставляться поблажливо. Не потрібно їх убивати.

–Якщо не будуть втручатись – залишаться живі, – Шрам хитро глянув на Івана і заміряв його поглядом. – Ми одного зросту, та й тілобудови схожої.

В убитих забрали зброю, одяг, а тіла склали в лісі і прикрили гіллям. Незвично це було робити, але мертві не мерзнуть. Копати могилу в промерзлій землі зайняло б занадто багато часу, хоч якби не по-християнськи це виглядало, та війна не залишає місця для сентиментів. Мораль відходить далеко на задній план.

До села підійшли ще за дня, хоч сонце уже почало схилятись до горизонту. Рухались обережно, адже не було відомо куди чкурнули власовці. Трохи затримались на окраїні, даючи час селянам попередити поліцаїв, щоб ті не втручались.

За наказом Шрама усю худобу пригнали до обійстя, на якому за словами Леміша був штаб німців. Корови почали заходити на подвір’я. Німець вискочив з хати, як обпечений з пістолетом в руці. За ним вийшов рядовий з гвинтівкою на поготові.

–Чорт! Що ви тут робите!?

Він оглянув усіх навколо. Четверо селян, чотири солдати в німецькій формі з автоматами та рушницями і двоє хурманів на підводах.

Шрам, перевдягнений у одяг Івана, наблизився до німецького офіцера, а з ним Мамай і Сагайдачний.

–Що оглохли!?

Офіцер ще раз роззирнувся і зрозумів, що тут щось не те.

–Юрген! – лише встиг крикнути він.

Шрам, різким рухом, вихопив автомат з-під кожуха і пустив коротку чергу. Їх відділяли якихось десять метрів. Промахнутись було важко. Офіцер упав, а поруч із ним солдат з кулею у лобі. Сагайдачний тримав трофейний пістолет у випростаній руці. З дула вився блідий димок.

–А, щоб тобі, – сплюнув Мамай, що не встиг зробити і постріла. – Мені вже починає це не подобатись.

–Хлопці, ви знаєте, що робити, – вказав Шрам на убитих, а тоді обернувся, – Люди! Забирайте свою худобу і свиней. Іване!

–Так, командире, – підбіг Леміш.

–Нам буде потрібна підвода з кіньми, щоб забрати документи.

–Організуємо.

–Добре. Де хлопці з поліції?

–Все, як ви наказали, в хаті Мартинюка. Без зброї.

–Веди.

Мартинюк виявився сільським війтом. Він був невисоким лисіючим чоловіком близько шістдесяти років. Війт одразу підвівся і подав руку гостю, широко усміхаючись.

–Доброго дня у вашій хаті, – зняв шапку Шрам.

–Дякую. Дай Боже і вам здоров’я.

Поліцейські сиділи на двох довгих лавах попід стінами. Усі дивились твердим поглядом без натяку на страх.

–Хлопці, – почав гість, – я хорунжий Шрам. Ми не прийшли сюди, щоб завдати шкоди будь-кому з жителів. Вашу зброю ми забираємо для боротьби з окупантом. Ніхто з вас не постраждає, якщо сидітимете тихо до нашого відходу. А надовго тут ми не затримаємось. Все зрозуміло?

–Пане хорунжий, – взяв слово вочевидь головний з поліцейських, – ми тут переговорили, поки чекали і хотіли б попроситись у ваш загін. Ми усі українці, як же так виходить, що нас натравлюють одне на одного. Хлопці наші непогано навчені. Зі зброєю на ти. Тягарем не будемо. А може десь і у пригоді станемо.

–Якщо хочете до нас, – потер очі Шрам, – тоді жодних панів і вже точно господ. Ми звертаємось один до одного: «друже». Мусимо впевнитись у вашій відданості.

–Командире, – втрутився в розмову Леміш, – як я вже казав це усі наші хлопці. У всіх тут батьки, навіть жінки і діти.

–Німці не дадуть нам спуску за те, що ми здались без бою. Це ще одна причина нашого рішення.

–Гаразд, – згідливо закивав Шрам. – Підете з нами. Спочатку без зброї, а далі вирішимо, як бути.