Розділ 6

Наступні декілька днів рухались обережно. Старались уникати відкритих ділянок, а якщо доводилось переходити по пересічній місцевості, робили це в темну пору доби. Степан, як і говорив Шрам, виявився розвідником, як то кажуть, від Бога. Він бачив та помічав усе, рухався швидко, непомітно і докладав про обстановку миттєво, наскільки це було можливим. В’юнкий, невисокого зросту, худорлявий з чорними хитрими оченятами, які бігали туди-сюди і копною рудого волосся, був схожий на хижака. Так до нього і приклеїлось прізвисько Лис.

Його приставили до більш досвідченего розвідника, якого звали Сокіл. Своє ім’я він отримав схожим чином, як Степан. Все через зір. Жоден із рою не бачив так далеко, як він.

Прізвиська чи то пак псевдо стали звичними в УПА. Приклад брали з холодноярської боротьби, адже так легше залишатись нерозкритими. Більшість не знали справжніх імен один одного. Щоб бува не видати побратимів, якщо потраплять у полон. Та й рідні таким чином залишаються у більшій безпеці. Ворог не цурається жодного, навіть найогиднішого, способу, щоб придушити повстання, потуги народу до самовизначення.

Левко ще не отримав псевдо. Було кілька варіантів, але жоден не прижився. Сам для себе він нічого придумати не міг. Хлопці з рою за цих кілька днів познайомились ближче і здружилась. Шрам уособлював у собі спокій, відвагу, надійність і довіру. Хлопці слухали його безвідмовно і прислухались до порад.

На четвертий день, по обіді вийшли на окраїну лісу. Попереду розкинулась широка дорога і засипане снігом поле, скільки око бачило.

–За цим полем, – сказав Шрам, – ліс у який нам потрібно потрапити. Три кілометри південніше є село. За десять кілометрів на північний захід містечко, Володимирець. І там, і там німецькі застави. За даними розвідки, щоправда трьохмісячної давності, в містечку серйозні сили. Близько тридцяти німаків і вісімдесят шуцманів. В селі ж не більше десятка нацистів. Вони час від часу курсують туди-сюди. Якщо попадемося на очі, солодко не буде. Нам потрібно подолати сім кілометрів полем. Ще й снігу намело. Отже, відходимо вглиб лісу і чекаємо вечора. Підемо після півночі. Так надійніше. Друже Лис!

–Слухаю.

–Розвідуєш в напрямку села.

–Зрозумів. Дозвольте йти.

–Йди. Тільки обережно. Друже, Сокіл. Ти в напрямку містечка.

–Зрозумів, друже Шрам.

–Решта за мною.

Змерзли хлопці добряче, адже вогню не дозволено було палити. Левко витягнув з-за пазухи хрестик подарований Марійкою і взявся розглядати його. Думки повернули його в минуле. Хлопець навіть докоряв собі за те, що був таким нерішучим щодо Марійки. Зараз він повів би себе зовсім по-іншому. Левко обов’язково б провів її додому після вечорниць. Можливо вдалось би і поцілувати дівчину. Він торкнувся щоки, на якій, як йому здавалось ще відчувався дотик вуст Марійки.

–Дівчину згадуєш?

Вирвав Левка з роздумів хрипкий голос Шрама. Хлопець зам’явся і поспіхом сховав хрестик.

–Дівчата такі, – продовжив хорунжий, – западуть в душу і годі їх забути.

–Та це так... просто... – зніяковів Левко, – знайома.

–Просто знайомі оберегів не дарують, – Шрам витяг червоне намисто, погладив його і знову сховав ближче до серця.

–Друже Шрам! Друже Шрам! Лис повернувся.

Набігли хлопці оточили розвідника.

–Що там? – запитав Шрам.

–З села вийшли німці. Вони зігнали худобу, голів п’ятдесят, загрузили свиней на дві підводи і прямують дорогою в нашу сторону. Худобу женуть четверо селян, – доповів захеканий Степан.

–Скільки німців? – підвівся хорунжий.

–П’ятеро. Один вершник. Але це не все.

–Що ще?

–Окраїну лісу патрулюють власовці. Я нарахував двадцятьох, – важко розвідник.

–Не дуже добре. Сліди побачать, – Шрам закусив губу. – Далеко вони?

–За годину будуть тут.

–Ну що ж, іншого шляху немає. Вступимо в бій. За нами ініціатива. Вони не очікуватимуть нападу. Основна ціль німецький офіцер і солдати. Власовців чи то пак шуцмани, скоріш за все чкурнуть, як припече. Отже, що ми робимо – підходим до окраїн лісу. Левко, Лис, Мамай і Куліш за мною. Засядемо не другій стороні дороги. Там ростуть чагарі. Будемо вести перехресний вогонь. Розосередилися і створимо вигляд, що нас багато.

Так і зробили. Біда була лише в тому, що на дванадцятьох було лише два автомати. Решта кріси.

Левко чув, як калатає його серце, норовито намагаючись стрибнути з грудей десь до горлянки. Через мороз він так промерз, ще й лежачи на снігу, що не відчував пальців на руках. І страх перемішався з бажанням вступити в бій. Перший, справжній. Тоді, в лісі, коли їх вели колоною – було зовсім інше. Левко спонтанно накинувся на німецького солдата, не встигнувши й злякатись. А тут довелось очікувати.

Ось на дорозі з’явилось стадо корів, які понуро йшли, опустивши голови. Як і казав Лис, четверо людей підганяли худобу. Двоє позаду і двоє з боків, щоб бува не подалася, якась у ліс чи поле. Далі їхали дві підводи зі свинями і за ними вже німці. Власовців видно не було.

Чекали поки наблизяться, як і домовлялись. Але раптом з лісу пролунало декілька пострілів. Там зав’язався бій. Німецькі солдати насторожились і наготували зброю до бою.

–Давайте, хлопці! Вогонь! – закомандував Шрам. Саме вчасно, коли німці дивились в сторону лісу.

Хорунжий підвівся на одне коліно і пустив кілька коротких черг. Інші почали стріляти одиночними. Два німці впали одразу, два інших відкрили вогонь у відповідь. Кінний офіцер розвернув коня, пришпорив його і помчав геть.

–Втікає, зараза! – зашипів Шрам не зупиняючи вогонь.

Німецькі солдати так і не зрозуміли звідки стріляють і відповідали навмання. Але на довго їх не вистачило. Один за одним вони замертво попадали на сніг. Шрам вискочив на дорогу, пускаючи черги вслід офіцеру. Але набої закінчились, а вершник все віддалявся.

–Втік, – в розпачі копнув сніг хорунжий.

Але, як тільки він це сказав, почувся постріл і офіцер хитнувшись злетів з коня. Шрам озирнуся і побачив Левка, що саме забирав рушницю з передпліччя.