Розділ 5

Вранці, 30 грудня 1942 року, сотня Довбешка вирушила в дорогу. Батьки поблагословили своїх дітей, які зголосились вступити в УПА, а отець Василь прочитав молитву.

З Левком прощались на порозі хати, яка на два з лишком місяці стала притулком і осередком вишколу молодих вояків. Матір плакала, гладила сина по обличчі і обіймала його.

– Чому ти мусиш іти, сину? – питала вона.

– Хто ж, як не я? – відповідав Левко.

– Дивись скільки хлопців зібралось.

– Мамо, що буде, як кожен скаже: «нехай воює хтось інший»?

За останній час Левко змінився. Вишкіл зробив його мужнішим і сміливішим. Він залишився таким же худорлявим хлопчиною, але погляд його став твердим, зосередженим і пронизливим. Як у людини, яка знає чого прагне.

– Досить, жінко, – сказав Микола, – він вирішив, якою дорогою йому йти в цьому житті. Його вже ніхто не переконає, – а тоді звернувся до Левка. – Нехай Бог благословить твій вибір. І головне, не забувай, якого ти роду. А ми завжди будемо раді тебе бачити. Повертайся додому.

Вони міцно обійнялись.

Сестричку Орисю Левко взяв на руки і поцілував.

– Ти переможеш всіх ворогів? – запитала дівчинка.

– Обов’язково.

Залишилось попрощатись з Максимом. Нічна розмова після похорону Петра так-сяк налагодила стосунки між братами, але все ж вони віддалились. Максим категорично не бажав вступати до лав УПА і не підтримував у цьому брата. Він вважав, що якщо сидіти тихо, то й лиха буде менше.

– Ну, брате, – сказав Максим, – щасти тобі.

– І тобі, – кивнув Левко.

Вони подали один одному руку і на цьому їхнє прощання закінчилось.

Останнє прощання видалось найнесподіванішим. Виходячи з подвір’я, Левко перестрівся з Марійкою. Симпатія між ними завжди проскакувала, а під час вишколу вони часто розмовляли. Дівчина зголосилась допомагати з прибиранням і готуванням їжі, отже була у Коваленків мало не щодня.

– Уже ідеш? – запитала вона ніяково.

Він кивнув у відповідь.

Марійко простягнула йому зжату в кулак руку.

– Що це?

Вона відкрила долоню. Посередині лежав срібний хрестик з розп’яттям.

– Пам’ятаю, ти говорив, що загубив свій тоді у лісі, коли бився з німецьким солдатом. Цей я отримала, коли мене хрестили. Він оберігав мене до тепер. Принаймні, я у це вірю. Хочу, щоб ти взяв його.

– Я не можу.

– Можеш. І візьмеш. Я вірю, що він захистить тебе. І ще...

– Що?

– Я чекатиму, – вона вклала хрестик в руку Левка, подарувала йому короткий поцілунок в щоку, зашарілась і побігла геть.

Хлопець проводив Марійку поглядом, поки до нього не підійшов Степан, поклав руку на плече і сказав:

– Готовий?

– Авжеж.

Зрештою, сотня Довбешки рушила в дорогу. Їх проводжали усім селом, поки останнього з вояків не сховали хащі лісу.

На віддих стали, коли стемніло. Сотня загула немов вулик. Почали з’являтись багаття над якими зависли казани і невдовзі повітря наповнилось ароматами їжі.

Після вечері сіли грітись навколо багать. Здебільшого розбирались групами односельчани. Мороз брався не на жарт. Але полум’я приємно гріло та й молода кров, сповнена жагою боротьби, не давала змерзнути. Ще й за останній час ночувати під відкритим небом стало доволі звичним. Під час вишколу часто часто проводили ночі у лісі, щоб молоді розуміли, що на них чекає надалі.

Степан досьорбав запашний суп, вимовив залишки окрайцем хліба і видав протяжне:

– А-а-а.

– Смачно, – підтвердив Левко.

– Воно на свіжому повітрі, ще й на відкритому вогні зовсім інший смак.

– Ага, – погодився Левко, – а ще коли голодний, як вовк.

Двоє засміялись.

– Як думаєш, – запитав Степан, – коли вступимо в перший бій?

– Не знаю. Є кому вирішувати, – Левко кивнув в бік багаття де зібралась старшина.

– Вони напевне досвідчені вояки. Не в одному бою були.

– Може й Січові Стрільці і холодноярівці між ними є. Шраму на вигляд під п’ятдесят. По віку підходить. І шрам у нього на щоці, – провів пальцем по власному обличчю Левко.

– А, що шрам? – не зрозумів Степан до чого це веде друг.

– На вигляд ніби шаблею хтось рубонув.

– Вірно. Схоже. А на шаблях тепер ніхто не б’ється.

– От і я про це, – погодився Левко. – Але хорунжий Шрам все її при боці носить.

– Напевне таки воював за часів УНР і ЗУНР, – потер потилицю Степан. – Цікаво...

Ніч пройшла непросто. Повноцінно виспатись не вдалось. Не звично все ж. Та й дрижаки брали від морозу. Але ніхто і не думав вішати носа. Усі гомоніли, жартували і сміялись. Все обірвав командний голос Довбешки:

– Шикуйсь!

Другий раз повторювати не довелось. Хлопці вишикувались, витягнулись в струнку, тримаючи руки по швах.

– Вільно! Отже, це останній шанс, щоб покинути сотню і повернутись додому. Скажу відверто, це далеко не остання ніч, яку ви проведете під відкритим небом і в некомфортних, навіть важких погодних умовах. Це війна і будуть ще гірші ситуації в яких доведеться показувати свою витривалість, мужність і готовність до боротьби. Ніхто не осудить того, хто піде. Це я вам обіцяю.

Жоден навіть не ворухнувся.

– Добре! Зараз вас поділять на рої (рій – поділ в лавах УПА. Рій налічував одинадцять людей . Кожен отримає свого командира. Вони розкажуть вам, що робити далі. Слава Україні!

У відповідь почулось багатоголосе:

– Слава! Слава! Слава!

Левко і Степан, як і хотіли попали в рій Шрама. Доля звела їх на лісовій дорозі і схоже вирішила вести пліч-о-пліч в визвольній боротьбі. В може і сам хорунжий поклопотав, щоб так сталося.

Провізію розподілили порівну на десять рівних частин. Не кожен рій вийшов однаковий. До декотрих увійшло по одинадцять, до інших по дванадцять чоловік. Також рої отримали по підводі з парою коней. Закомандували розділитись. У кожного був свій шлях визначений старшиною заздалегідь. Вочевидь починався район де зосередились великі сили німецької армії і його потрібно було обійти, якомога непомітніше.

Після вранішнього вмивання і сніданку рушили в дорогу. Багаття засипали снігом, лише тонкі цівки диму де-не-де тяглись вгору і розчинялись у повітрі.