Розділ 4

Вранці, на четвертий день після Покрови, до подвір’я Коваленків під’їхало п’ять підвод. На трьох була провізія. Здебільшого мішки з борошном. На інших розмістились люди. Левко, який вийшов на подвір’я нарахував двадцять дев’ять: п’ять керували кіньми, двадцять молодих, не старших двадцяти п’яти років хлопців і четверо старші за сорок. Старші були одіті в однострої з шевронами і тризубами нашитими на передпліччях. Герби також був вигравіювані на кокардах шапок-мазепинок.

Усі, окрім Шрама, були незнайомі Левку. Серед приїжджих не було, ані підполковника Дуба, ані хорунжого Лелеки. Шрам кивнув хлопцю в знак привітання і почав командувати молоддю. Хлопці працювали немов мурахи чи бджоли. Все організовано і швидко. Як тільки підводи спорожнили, фірмани поїхали до лісу, який розкинувся за якийсь кілометр від села.

– Як думаєш, – підійшов до Левка сусід Степан, – візьмуть нас партизанити?

– Вочевидь ні. Казали, що набирають від вісімнадцяти років.

– Та це ж всього одного року бракує. Навіть менше, якщо взяти по місяцях.

– А ти б хотів? – перевів погляд на Степана Левко.

– Хотів би, але вік. Та й батько не впустить.

– Я також боюсь свого питати, – зітхнув Левко.

– От Максиму добре. Йому уже дев’ятнадцять. Точно візьмуть, – шмигнув носом Степан.

–Якщо піде.

– Як же не йти? Майже усі хочуть. Я нарахував двадцять трьох бажаючих. А брата ти питав?

– Ні, – знизав плечами Левко. – Навіщо? – згадались Максимова розмова зі Шрамом 

Якраз в цю мить до хлопців підійшов повстанець.

– Ну, що молодь? Я хорунжий Шрам. Готові записатись до лав УПА? – усміхнувся упівець.

– А нам можна? – зрадів Степан.

– Як вас звати?

– Левко.

– Степан.

– Треба. Вчитись обов’язково. А чи відпустять з нами запитайте батьків. Та не впадайте в розпач, війна не закінчиться ні за день ні за два. Ще і на вас хватить. В будь якому випадку надійні люди нам і в тилу потрібні.

– Це ж чудово! – Степан аж підстрибнув. – Я записуюсь.

– І я, – сказав Левко.

– Добре, хлопці, – пригладив вуса, в які закралась сивина, Шрам, – «Кобзаря» того, що я залишив прочитали?

– Так, – в один голос відповіли друзі.

– Добре. То який вірш найбільше припав до душі?

– Заповіт, – відповів Левко.

– Знаєш на пам’ять?

– Так.

– Розказуй.

– Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Україні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синіє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори –

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

– Дуже добре, – усміхнувся Шрам і звернувся до Степана. – А ти?

– Вивчив.

Він розповів вірш чітко з інтонацією, немов би відчув усю глибину слів.

– Мені ще одні слова запам’ятались, – сказав Левко віддаючи книгу хорунжому. – З поеми «Сон».

– Які?

– Лише уривок, – хлопець глянув в блакитні очі Шрама і процитував: –Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світу зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

– Так і є, так і є, – зітхнув Шрам, – і нам випала честь захищати своє.

Добровольців набралось більше ніж сподівались. Прийшли хлопці із сусідніх сіл і охочих вступити у ряди УПА назбиралось вісімдесят вісім чоловік, не враховуючи двадцятьох, які приїхали першого дня. Довелось проводити три вишколи.

Новобранці розмістились в трьох сусідніх хатах. Життя було наближене до казармового. Все достатньо жорстко, за правилами і ніякого своєвілля чи порушення режиму. В перший же тиждень відсіяли трьох хлопців, які більше хизувались перед дівчатами вступом до УПА, аніж хотіли боротись з ворогом.

Вишкіл включав військову підготовку в яку входили вивчення тактики ведення бою у різних ситуаціях, досконале володіння зброєю та рукопашний бій. За це відповідали офіцери на чолі з хорунжим Шрамом. За читання «Кобзаря», «Енеїди» Котляревського та інших українських книг і обов’язково «Святого Письма» відповідав отець Василь. Він, ще до приходу «Совітів» першого разу, проводив з парафіянами патріотичні розмови. Особливу увагу приділяв молоді. Розповідав про Грушевського і Винниченка, про Петлюру і Тютюнника, про Холодний яр, братів Чучупак, Івана Деркача, Костя Блакитного і Герасима Нестеренка-Орла. Подейкували, що священник і сам брав активну участь в подіях тих років.

Вишколи, як і обіцяв підполковник Дуб, закінчились наприкінці грудня 1942 року.

На подвір’я Коваленків приїхало ще декілька офіцерів. Сотню формував сотенний на прізвисько Довбешка. Дехто його називав Коробка. Зібрали усього сто двадцять три бійця. Наступного ранку мали вирушати.

Левко і Степан пройшли вишкіл в першій черзі, але для закріплення усього брали участь і в другій, і в третій. Вони мріяли поїхати з вояками УПА, але все ж не наважувались просити батьків.

В останній вечір за столом Коваленків зібрались усі старшини на чолі з Довбешкою, отець Василь, війт Микола і батько Степана Федір. Після вечері упівці подякували господарям за тривалу гостину і терпіння. Тоді узяв слово отець Василь.

– Оскільки ми, – почав він, – формуємо, створюємо нову державу, не завадило б і організувати краще процес освіти. Школа, дякувати Богу, у нас є. Але цього мало. Я пропоную створити гімназію. Почнемо в нашому селі. Об’єднаємо сусідні села в кущі і виберемо напрямок навчання. Також я навідаюсь до сусідніх парафій і проведу розмову там. Адже нарід має бути освідченим. Скоро у нашій молодій державі потрібні будуть не лише селяни, але й спеціалісти в інших галузях. Деяких учителів я уже знайшов. З нового року, після свят, зможемо розпочати навчання. Отже, після сьомого класу усі охочі можуть вступити у гімназію.