Розділ 3

Покрова – велике християнське свято. Люди забули про будь яку роботу і кожен готувався до святкової вечері. Мало, що залишилось після приходу загарбників, але все ж кожен приберіг щось особливе в честь такого дня. Запах свіжоспеченого хліба заповнив кожну хату і кожне подвір’я. Господині замінували тісто, ліпили вареники з сиром, пиріжки з капустою і усе це з найкращого борошна. Господарі ловили найвгодовнішого півня (хоч такого важко було знайти), щоб зварити запашний бульйон.

Сім’я Коваленків зібралась за засталеним вишитою скатертиною столом. Оксана витягла з печі вареники і поставила посеред столу, поруч із хлібом. Єдина донька і молодша сестра Левка і Максима Орися допомагала мамі в усьому. Хоч їй було усього десять.

– Помолимось, – сказав Микола, коли усі сіли за стіл. – Дякуємо Господи за цю вечерю. Благослови нас і захисти...

Молитву перервав стук у двері. Три гучних і коротких удари.

– Невже німці повернулись? – зойкнула Оксана.

– Хлопці, ховайтесь, – батько став з-за столу, – Орисю, прибери тарілки. Залиш лише на трьох.

Микола підійшов до дверей.

– Хто? – запитав він.

– Відчиняй і нічого не бійся. Це отець Василь.

Микола впевнився, що сини сховались і відчинив двері. На порозі справді стояв священник, а за його спиною ще троє мужчин в одностроях. На дворі уже потемніло, тому розгледіти приналежність по формі не було можливим.

– Слава Ісусу Христу, – привітався отець Василь, – ось ці добродії хочуть порозмовляти з тобою.

Микола, ще раз глянув у кімнату, де стояв накритий стіл і відповів:

– Я слухаю.

– Тут буде не дуже зручно, – сказав священник. – Краще пройдемо всередину.

Війт кивнув, прочинив двері повністю і відійшов, звільняючи прохід. Гості увійшли. Усі зняли шапки і зупинились посеред кімнати.

– Доброго вечора у вашій хаті, – привітався вочевидь головний з них, високий кремезний чоловік років сорока п’яти.

Микола тепер розгледів форму гостей – воєнна, дуже схожа на німецьку по крою, але на лівому рукаві був нашитий тризуб. Це вселяло спокій.

– Заходьте, гості дорогі, – вказала Оксана на накритий стіл. – Ми як раз збирались до святкової вечері. Приєднуйтесь до нашого скромного столу.

– Дякуємо, господине, – гість пристав на запрошення. За ним рушили й інших двоє.

– Де твої хлопці, Миколо? – запитав отець Василь.

– Звідки мені знати?

– Я ж казав не бійся. Не за ними прийшли. Це вояки УПА (Української Повстанської Армії). Саме вони перебили німців, які вели дітей до залізничної станції. Клич хлопців кажу тобі.

Коли Максим і Левко сіли за стіл, усі помолились, як належить і приступили до вечері. Їли мовчки. Серед гостей Левко впізнав вояку зі шрамом, якого бачив на дорозі у лісі. Після вечері, Оксана прибрала зі столу і забравши доньку залишила мужчин наодинці.

– Я підполковник Дуб, – почав головний з вояків. – Це хорунжий Лелека, – він вказав на високого худого солдата років не більше тридцяти. – А це хорунжий Шрам. Як сказав уже отець Василь, ми вояки УПА. За допомогою вашого священника, ми змогли звільнити вашу молодь і очистити ці місця від загарбників. Україна підіймає голову і цього уже не спинити. Наша боротьба буде нелегкою і нам потрібна підтримка кожного українця.

– Чим ми можемо допомогти? – запитав Микола.

– Ви – війт. Люди вибрали вас, отже довіряють і прислухаються. Зараз ми будемо проводити вишкіл і хотіли б робити це тут. На вашому подвір’ї, у вашій хаті. Потрібен дах над головою, місце, щоб перебути ніч і господиня, яка могла б нагодувати нас двічі на день. По можливості, допомога з продуктами.

– Яка кількість людей буде?

– Два, а якщо встигнемо три вишколи по тридцять, сорок людей. До нового року закінчимо.

– Поговорю з людьми. З їжею не відмовлять, а хлопців ваших розмістимо по різних хатах. Не так уже й багато. Жінки також допоможуть готувати.

– Все добре окрім одного. Ночувати повинні щонайбільше у двох хатах. Бажано сусідніх. Щоб я не збирав їх по цілому селі. Молода кров все ж таки. І ще – якщо місцеві хлопці забажають вступити до наших лав, вони мають розуміти нашу позицію. Я б просив, усіх від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років прийти на перший день вишколу.

– Це зможу організувати я, – сказав отець Василь.

– Інше не повинне стати проблемою, – закивав Микола. – Коли почнеться перший вишкіл?

– Будемо за три, чотири дні, – підполковник Дуб піднявся з-за столу. Його прикладу послідували Шрам і Лелека. – Дякуємо за гостинність і смачну вечерю.

Шрам витягнув з-за пазухи книгу в твердій палітурці і простягнув Левкові.

– Читати умієш?

– Так.

– Прочитай. Віддаси, коли побачимось наступного разу. Тоді скажеш мені, який вірш тобі сподобався найбільше.

Левко взяв книгу. На обкладинці було написано: «Т. Г. Шевченко», «Кобзар».

– Читай, – сказав Шрам. – Це наш Мойсей. Його слова поведуть нас правильним шляхом.

– Можна запитати? – скосив на рівні ноги Левко.

– Звичайно, – кивнув Дуб.

– Ми зможемо перемогти?

– Сказати правду? – Дуб зіщулив очі. – Не знаю. Але зроблю усе, що від мене залежить для цього.

– А якщо програєте? – запитав Максим.

– Помремо, – сухо кинув підполковник, а тоді його погляд змінився. Став твердим і впевненим. – Що є благороднішим, ніж померти за батьківщину, за рідних, за свободу? Але хіба це буде поразка? Пам’ять про нашу боротьбу житиме у віках. Як ми пам’ятаємо про батька Хмеля, про Мазепу, про гайдамаків, про УНР і ЗУНР, про Холодний яр. Про неї розповідатимуть з покоління в покоління. І справа наша житиме вічно. І прийде час, коли уже ніякий ворог не завадить стати вільним нашому народу. Я обіцяв не брехати і не буду. Не можу обіцяти миттєвої перемоги. Та й хто зможе? В історії безліч прикладів, коли руйнувались наймогутніші держави. Імперії розлітались на друзки в одну мить. І Німеччина не вічна. Згадайте, ще два роки тому «Совіти» здавались непереможними. А, що тепер? Де вони? А до цього була Російська імперія. Можна перераховувати довго. Скажу одне, час коли ставати вільними не вибирають. Він приходить коли нарід готовий боротись. І, якщо не спробувати – наші потомки нам цього не пробачать.