Розділ 2.

До рідного села вернулись вже по півночі. Ніхто не пішов додому. Усі прийшли до подвір’я убитого Петра, щоб повідомити жахливу новину рідним. Його тіло підібрали по дорозі назад. Зв’язали між собою гілки ліщини її ж корою і на саморобних ношах принесли тіло друга у село, щоб батьки могли оплакати сина і похоронити, як належить, по християнськи.

До хати пішов Максим. Він дружив з Петром ще й був похресником його мами. Важко повідомляти батьків про таке, але комусь та й треба. Максим постукав у двері. Всередині почувся шурхіт і голоси.

– Що там? – запитав чоловік.

– Не чуєш? Стукає хтось.

– Зараз відчиню, – а тоді голосніше. – Іду! Кого це серед ночі наднесло?

– Може Петрусь вернувся? – з надією запитала жінка.

Стукнула клямка, двері відчинились. На порозі з’явився високий широкоплечий мужчина.

– Хто тут?

– Дядько Василю, це я, Максим. Коваленко.

– Що ти тут робиш? – здивувався господар.

Ніч була місячна і ясна. Дядько Василь побачив усіх хто зібрався на подвір’ї, відсторонив рукою Максима і пішов до тіла Петра. За ним на двір вийшла господиня. Тітка Оксана прикрила рот рукою насилу стримуючи сльози. Навіть в темноті можна було побачити іскорки надії, що бриніли в її очах. Вірити в найгірше вона відмовлялась. В тоді глянула на Максима і все зрозуміла, коли він винувато опустив голову. Тітка Оксана кинулась до сина, заливаючись сльозами.

– Сину! Синочку! Петрику, мій! Що ж вони з тобою зробили? Нелюди!

Хлопці взяли ноші і занесли тіло в хату. Потрохи усі розійшлись по домівках.

Левко, Максим і Степан жили на краю села. Коли залишились самі, старший брат дорікнув молодшому:

– Чим ти думав? Тебе ж могли убити.

Всю дорогу він мовчав і Левко зрозумів, що Максим злий. До цього, молодший брат побоювався старшого, завжди змовчував, опускав голову, уникав конфлікту навіть, якщо вважав себе правим. Максим був прикладом для нього, та й для Степана. Мужній, сильний, красивий, він здавався хоробрим і безстрашним. Але тепер щось змінилось. Авторитет зник після того випадку, на дорозі в лісі. Навіть тендітна дівчина, Марійка, дала відпір ворогу, на відміну від фізично сильного Максима.

– Могли, – байдуже кинув Левко.

– Що б я сказав батькам?

– Не знаю.

– Він не знає. Мати б вмерла від горя.

– Ти переживаєш, що тобі б докоряли, що не вберіг молодшого брата? За це ти переймаєшся?

Максим вхопив брата за комір і трусонув. Його очі палахкотіли гнівом. Але це була злість безпомічна, злість розпачу. Більше він не сказав ні слова.

Матір побачивши синів обійняла їх, розцілувала і заплакала. Це були сліди радості і горя водночас. Її синочки вдома. Живі та здорові. Але німці цього так не залишать. Вони перевернуть усе село догори дригом і коли знайдуть втікачів, лише один бог знає, що з ними зроблять. Сім’ям також дістанеться. А їхній особливо, адже Микола, голова сім’ї, був сільським війтом. Скоріше за все його запідозрять в організації втечі. Причини більш ніж вагомі – два сина, яких мали відправити в Німеччину.

– Мамо, все добре, – сказав Левко, коли зрозумів, що вона обмацує його, шукаючи поранення. – Ми цілі і неушкоджені.

– Як вам вдалось утекти? – запитав батько.

– Не лише нам. Усі повернулись, – відповів Максим, – на колону напали, німців перестріляли, нам сказали йти назад, додому.

– Хто напав?

– Вочевидь, партизани, – знизав плечами Левко.

Цієї ночі братам довелось спати в стодолі, на сіні. Мати казала, щоб йшли до хати, але батько був категорично проти. Каральні загони обов’язково приїдуть і затягувати з цим не будуть. Це не в природі німців.

Минуло два дні. Петра похоронили на сільському кладовищі, відправили панахиду і службу божу. Усі з тих, хто повернувся додому вели себе скритно, намагались не потрапляти нікому на очі і не висовуватись з домівок. А подвір’я не покидали й поготів. На могилу Петра сходили вночі і помолились за упокій його душі.

Максим і досі не розмовляв з Левком, хоч майже весь час вони проводили поруч. І врешті цієї ночі старший брат промовив:

–Левко, – зітхнув він, – ти вибач мені. Я мав допомогти тобі з тим німцем. Все сталось так швидко, що я й не зрозумів, що робиться. І тепер я можу тобі зізнатись. Я насправді злякався. За себе, за тебе... Я знаю, що завжди був для тебе прикладом і не виправдав твоїх сподівань. Тому прошу у тебе вибачення за свою слабодухість.

Вони зупинились.

– Я люблю тебе, брате, – сказав Левко, – і напевне розумію. Так, ти завжди залишишся прикладом для мене. Вочевидь я виріс, подорослішав, але знай, що став я таким завдяки тобі. Я не тримаю образи і готовий віддати за тебе життя.

– Я також.

Вони обійнялись міцно, по братськи.

Наступило ясне свято Покрови. Німці все не з’являлись і люди почали поводитись безпечніше. В церкві зібралось усе село на службу божу. Навіть прийшла уся молодь, яка до того ховалась в очікуванні карателів. Священник провів після відправи мировання, поблагословив усіх і вперше за довгий час сказав проповідь.

–Дорогі брати і сестри во Христі, –сказав він, – сьогодні велике свято Покрову Пресвятої Богородиці. Вітаю вас, дорогі парафіяни, з цим світлим днем. Уже майже два тижні ми не бачимо нацистських загарбників. Нашими молитвами і проханнями пресвята матір захищає нас, як в давнину захистила Царгород від язичників. Але кожному чуду потрібна віра, а кожній вірі потрібна підтримка. Господь допомагає тим, хто цього хоче, хто цього заслуговує, хто прагне цього і готовий на все заради чуда. Людина, яка стане на захист своєї землі, своєї віри, взявши в руки зброю, не шкодуючи життя і здоров’я не вчинить гріха. Господь наш милостивий і на кожного з нас у нього є план. Для кожного є заздалегідь визначений шлях. Але лише нам вирішувати, як його пройти. Рабом чи вільною людиною. Наша земля, дорогі брати і сестри у Христі, просякла кров’ю наших предків на метр, а може й глибше. Після Великої Війни ми висловили свою волю, ми створили свою державу. Але підлі зради і підступи наших ворогів і навіть тих, кого ми вважали союзниками, не дозволили нашій молодій державі розвинутися. Але виросло нове покоління, яке не хоче ходити в ярмі. І коли «Совіти» під тиском німецької армії пішли з наших земель у нас знову зажевріла надія. Нова держава проіснувала лише десять днів. Наших провідників підступно арештували і кинули в концтабори. Але залишились ті, хто не готовий терпіти ворожий гніт. Ніхто з нас не готовий. Нарід наш намагаються винищити сотні літ. Золота Орда, поляк, австрієць, московит, татарин чи турок. Нікому не вдалось. Наша віра, слава, традиції, культура і мова жили в наших пращурах, живе в наших дітях, тоді в онуках і житиме вічно. Ми українці і маємо гордитись цим. Невже ми не проженемо окупанта з рідних земель, як це робили наші предки, невже не дамо відсічі?