Розділ 1

Жовтневий день видався погожим і теплим. На сонці сріблом відливались нитки павутиння Бабиного літа. Лише запах повітря і золотаво-багряне листя нагадувало, що це останні теплі дні.

Колона молодих дівчат і хлопців рухалась вузькою ґрунтовою дорогою. Її супроводжували німецькі солдати з автоматами наперевіс. Вони уважно слідкували, щоб ніхто не вдався до втечі. З обох боків шляху росли високі дерева і густі чагарники. Це була хороша можливість, щоб спробувати чкурнути. І врешті знайшовся сміливець, який вирішив випробувати щастя. Він рухався швидко. Збив одного із солдатів з ніг і кількома широкими кроками добіг до кущів ліщини. Але охоронці зреагували миттєво. Заторохтіли автомати. Одразу декілька куль прошили юнака наскрізь. Він зойкнув, розправив плечі і упав долілиць. Усі інші попадали на землю, прикривши голови руками. Ніби це могло захистити від шаленої кулі.

– Підйом! – крикнув німецький офіцер. – Продовжуємо йти! Швидко! Швидко!

Колона продовжила рух. Три десятки юнаків і дівчат ще довго оглядались на нерухоме тіло, яке залишалось лежати на узбіччі дороги. Вони усі знали його, адже були з одного села.

Напередодні німці дали наказ зібратись усім дівчатам і хлопцям від п’ятнадцяти до двадцяти років. Вони говорили так, ніби дарували щасливий квиток у світле майбутнє. Так, ніби робили послугу молодим людям тим, що вони зможуть виїхати в Німеччину і трудитись на благо великої арійської раси. Але це була дорога в рабство, дорога в один кінець. І тепер три десятки молодих людей прямували до найближчої залізничної станції, щоб сісти на потяг і поїхати геть від дому, за сотні і сотні кілометрів. Та хіба є вибір, коли на тебе дивиться чорне дуло автомата?

Сонце зависло на кронах дерев. Тіні видовжилось і розтягнулись в незвичної форми фігури.

– Колона, стій! – закомандував офіцер. – Відпочиваємо п’ятнадцять хвилин. Поїжте. Будемо йти доти, поки не прибудемо на місце.

Усі зупинились, витягли із сукняних сумок-мішків хто, що мав з наїдків. Розмістились, як кому було зручно. Хтось навприсядки, хтось сів на острівок трави, хтось залишився стояти. Батьки наготували дітям найкраще з того, що мали і зі сльозами на очах провели своїх кровинок на чужину.

– Як думаєш, Максиме, нас розстріляють? – запитав худорлявий хлопець середнього росту у свого старшого брата.

– Хотіли б – розстріляли б ще в селі.

Максиму було дев’ятнадцять років. Він був широкоплечий і майже на півголови вищий від молодшого на два роки брата.

– Ось Петра застрелили.

– Бо він намагався утекти. – приєднався до розмови Степан, сусід і друг молодшого з братів, Левка.

– Я не дурний, – обурився Левко, – та невже краще жити в неволі?

– Здурів? – здивувався Максим. – Кажеш, що краще померти?

– От тобі на, – звів густі чорні брови Степан.

– Дивіться, нас вісімнадцять хлопців і дванадцять дівчат. Німців усього шестеро. Нам може вдатися їх здолати. Головне накинутись зненацька. Тут у лісі. На станції не вдасться.

– Не вигадуй! – гримнув Максим. – Хочеш згинути ні за що ні про що, ще й інших занапастити?

– Говориш так, немов би нас уже не занапастили. Що за життя в клітці? А так є шанс... Шанс що хтось виживе.

– А, що далі? – поцікавився Степан. – Якщо навіть комусь і вдасться утекти, німці повернуться і розстріляють, ще й рідних покарають.

– Заберемо зброю і підемо в ліс. Будемо партизанити. Я чув, що є такі люди. І їх стає дедалі більше.

– Нас все одно, рано чи пізно, зловлять і уб’ють. Ти ще малий і не розумієш, що говориш, – нервував Максим.

– Все я розумію, – стиснув зуби Левко, – але, я б волів краще померти вільним.

– Ти не жив ще нормально, а вже про смерть говориш, – скривився Степан. – Ніхто із нас ще не встиг пожити.

– А я згідна з Левком, – приєдналась до розмови світловолоса дівчина.

– Марійко, і ти туди ж? – здивувався Максим.

Здалека загуркотів мотоцикл. Німці не насторожились, знали, що така техніка була лише у їхньої армії. Характерне цокання «BMW». І справді, з-за затяжного повороту з’явились три мотоцикли. На кожному їхали по два солдати в німецьких одностроях. Один за рулем, другий у колясці з кулеметом напоготові. Німці з колони почали голосно вітати побратимів і махати їм руками. Вони думали, що до них прислали підмогу для супроводу колони, або заміну.

Мотоцикли наблизились, зупинились, заглушили мотори.

– Лягли усі! На землю! – прокричав один із мотоциклістів українською мовою.

Ті, що стояли, миттєво впали на землю, а ті, що сиділи знову закрили голови руками. Застукотіли кулемети. Два німця упали одразу замертво. Один поранений в ногу, щось кричав, намагаючись відповзти в кущі. Троє інших почали відходити в ліс відстрілюючись.

Левко підняв голову і побачив, що поруч задкує солдат, пускаючи короткі черги в бік противника. Хлопець схопив німця за ногу і з усієї сили потягнув. Вояк вилаявся і упав на спину. Левко наскочив на противника, який уже наводив автомат в його бік. Солдат дивився спочатку на хлопця переляканими очами, але коли зрозумів, що Левко фізично значно слабший, на його обличчі з’явилась гримаса злості перемішана з ненавистю. Солдат різким ривком скинув із себе Левка, притис його одною рукою до землі, а іншою потягнувся до багнета. Хлопець перехопив занесену руку з ножем, але лезо невпинно продовжувало наближатись до його обличчя. Левко зачерпнув у іншу долоню піску і сипнув ним в очі солдата. Той скрикнув і відхилився. Ніж випав з руки. І раптом Левко побачив, як в обличчя німця влітає кулак із затиснутим в ньому каменем. Кров бризнула в різні сторони. Солдат перевернувся на спину. Левко схопив багнет і кинувся до противника. Як же він здивувався, коли побачив, що Марійка сіла на німця і завдає удар за ударом по його голові гострою каменюкою. Вояка був кремезним, високим і виявився витривалим. Він махнув рукою і Марійка злетіла аж у кущі. Але Левко був тут, як тут. Багнет з натугою увійшов у грудну клітку ворога. Тоді ще раз і ще раз. І врешті німець перестав борсатись і дихати. Хлопець обезсилений впав на спину поруч з ворогом, важко дихаючи.