1

2 січня 2025 року

Дощ. Знову дощ.

Він стукає у вікно дрібними, терплячими пальцями, торкається скла, ніби намагається нагадати мені щось важливе, те, що я забула або загубила дорогою сюди. Я лежу в ліжку, дивлюся, як краплі скочуються вниз, залишаючи за собою тонкі, майже невидимі сліди, і думаю: чи можливо стерти себе так само? Просто розчинитися у повітрі, стати частиною цього сірого ранку, впасти в землю разом із водою?

Я прокинулася раніше за будильник. Світло за вікном розпливчасте, ніби фарби розмило дощем, контури дерев хитаються, губляться в тумані. Я знаю, що за кілька хвилин з’явиться медсестра, принесе графік на день, нагадає про процедури, спитає, як я спала. Чи є в цих словах щире співчуття? Чи це просто частина механізму? Люди, які торкаються твого життя лише на мить, аби воно продовжилося ще трохи довше.

Я підводжуся, торкаюся підлоги босими ступнями. Дерево холодне, як завжди. Пахне кавою, чимось трав’яним, чистотою — ніби тут ніколи не було нікого до мене. У дзеркалі навпроти жінка з блідим обличчям, темними колами під очима, волосся розпатлане. Вона дивиться на мене, ніби теж намагається згадати, хто я.

Вбираю халат, білий, м’який, запах порошку різкий, стерильний. Виходжу в коридор. Тиша густа, як вода. Клініка схожа на лабіринт — коридори, двері, які завжди зачинені, вікна, що відкриваються лише на кілька сантиметрів. Ніби повітря тут дозоване.

Сніданок. Я сідаю за столик біля вікна. Вівсянка, зелений чай, шматочок яблука. Вони кажуть, що правильне харчування — частина відновлення. Моє тіло поки не вірить у це.

— Як ви сьогодні? — питає лікар, заходячи до зали. Його голос м’який, спокійний.

— Жива, — відповідаю.

Він киває, робить позначку у блокноті. Я не знаю, що саме він записує. Може, «пацієнтка проявляє сарказм», а може, просто ставить галочку — «прийшла».

День починається. Йога, терапія, година мовчання в кімнаті зі світловою терапією. Все розкладено по хвилинах. Вони хочуть, щоб я навчилася жити знову. Але чи можна навчитися тому, що колись здавалося таким простим?

Час у цій клініці розтягується, як гума. Він не плине, не минає, а натомість в’ється десь поряд, прилипає до мене, обгортає, змушує відчувати його кожною клітиною. Тут нічого не відбувається раптово. Кожен рух передбачуваний, запланований.

Після сніданку я сиджу у залі для відпочинку — кімната майже порожня, лише кілька крісел, книга на столику, яку хтось забув або навмисно залишив. Беру її в руки. Непомітні потертості на палітурці, запах паперу, легкий, ледь вловимий, трохи затхлий. Відкриваю першу сторінку, але не читаю — слова розпливаються, губляться, наче їх покриває туман.

— Саша?

Піднімаю голову. Це медсестра, її усмішка така ж м’яка, як і її голос.

— Час терапії.

Я ставлю книгу на місце і йду за нею. Коридор довгий, двері однакові, ідеально білі. В них немає нічого людського — ні подряпин, ні слідів пальців, ні старіння. Наче тут усе створене, щоб стерти сліди присутності, залишати після себе тільки пустоту.

Терапевтична кімната маленька. Вікна затінені, повітря застигле. Лікар сидить у кріслі навпроти. Він такий же невизначений, як усе тут — акуратний костюм, обличчя, яке не видає жодних емоцій.

— Як ти почуваєшся?

Його голос м’який, низький, спокійний. Чи справді йому цікаво? Я думаю про це, а потім відповідаю:

— Ніяк.

Він киває, ніби така відповідь цілком очікувана.

— Це нормально. Це частина процесу.

— Частина чого?

— Твого повернення до себе.

Я сміюся. Я не хотіла, але звук вихоплюється сам, і він такий порожній, що лякає мене.

— А якщо мені нема куди повертатися?

Лікар трохи нахиляється вперед, уважно дивиться на мене.

— Це теж нормально. Почнемо з того, що ти є. Просто є.

Я мовчу. Думаю про це. Чи можливо просто бути? Без тиску, без очікувань, без необхідності виправдовувати своє існування?

Я дивлюся у вікно. За ним сірість, безформна і тиха. І в цій сірості щось нове — не порожнеча, ні. Простір.

Вперше за довгий час мені здається, що я можу вдихнути трохи глибше.