Епілог

Страта Анвара відбулася під кінець місяця.

Аристократ, який дивом пережив викид сили, виявився позбавлений магії майже повністю. Йому забракло навичок, щоб стримати власну енергію і, йдучи у знову окреслене плетіння, cтихії забрали все, до чого змогли дотягнутися.

Жалюгідні крихти, останні іскри дару, що ще жевріли в крові Анвара, виявилися назавжди запечатані з волі Іліяса, і на ешафот злочинець зійшов як звичайна людина.

Долю аристократа вирішувала велика рада імперії, яку збирали вкрай рідко і тільки у виняткових випадках. Втім, до того моменту, коли в столицю приїхали правителі далеких земель, хранителі кордонів та глави знатних родів, звістка про замах і події на руїнах храму облетіла навіть найвіддаленіші села й селища.

Зрозуміло, доводи регента переконали не всіх. Одним було вигідно не слухати, іншим — справді важко повірити в істинність того, що сталося. Однак розповідь Іліяса змусила замовкнути навіть тих, хто вагався, чи не можна скористатися ситуацією у власних інтересах. До того ж на бік Ульфа стали аристократи Дармсуда, які повною мірою відчули наслідки втручання у природній потік магічних сил.

Злочинів, у яких обвинуватили Анвара, вистачило б на десяток смертей. Але тих, хто міг би довести його провину і пояснити від початку й до кінця, що ж саме сталося насправді, залишилося не так уже й багато.

Лорд Зафір не пережив ніч битви. Стверджувати напевно, чи магічний сплеск був тому причиною, чи батьківське горе виявилося занадто важким для старечого серця, не зміг навіть Шейба бен Хайрі.

Ані Джаліл, ані Зінат від власних слів відмовлятися не стали. Напередодні суду старший євнух остаточно змучився від невідомості та, здавалося, був навіть радий тому, що виснажливе очікування скінчилося. Зінат привселюдно підтвердила його слова, а також розповіла все, що знала про смерть Віддаха. На суд з'явився навіть Йотунн, не побоявшись ризикнути щойно отриманим помилуванням.

— Заслужена кара рано чи пізно знаходить усіх, — пояснив він. — Не сумніваюся, що одного разу і мені доведеться відповідати за власні помилки. Тому не хочу, щоб на моїй совісті було ще й злочинне мовчання.

Анвар не визнав своєї провини, до кінця стверджуючи, що боровся за повалення роду Фарріт заради народу імперії, змореного від гніту безумців та загарбників, а не заради власної слави чи бажання отримати вінець.

Як і обіцяв Ульф, помирав Анвар довго.

Джаліл закінчив свої дні на самоті у глухому, всіма забутому селі на краю пустелі, де йому дозволили жити під постійним наглядом охорони місцевого гарнізону. Якщо відверто, то старший євнух не очікував подібної милості й не особливо оцінив її. Втрата доходів, титулів та привілеїв, а головне — усвідомлення, що ганьба назавжди заплямувала його ім'я, стали найгіршими з можливих покарань.

Зінат же сприйняла новину про довічне заслання зі спокоєм і гідністю, на здивування багатьох. Вона ніколи не просила про поблажливість, не намагалася повернутися в столицю і, подейкують, знайшла розраду в мирному житті. Лише одного разу, через десяток років, хтось із торговців на ринку згадав, що зустрів її під час однієї з подорожей. Вона, мовляв, прихистила двох осиротілих дітей і тепер живе, заробляючи шиттям і обробляючи невеличкий клаптик землі. Проте, скільки в тих словах було правди, а скільки вигадки, не знає ніхто.

***

Уранці на десятий день після смерті Анвара над Дармсудом прокотився дзвінкий спів мідних сурм. Тихо дзвякнули натягнуті ланцюги, скрипнуло величезне колесо — і масивні стулки головної брами відчинилися, пропускаючи в місто процесію під синьо-чорними стягами.

Народ, ще злегка сонний та вкрай здивований, висипав на вулиці, з цікавістю розглядаючи новоприбулих і не вірячи власним очам. Стяги Недоре, вишиті сріблом по важкому оксамиту, тьмяно відсвічували на ранковому сонці. Копита коней відбивали по бруківці дзвінкий ритм. Вершники неспішно й велично підіймалися до палацового пагорба. А за їхніми спинами по рядах глядачів котився тихий, але добре чутний шепіт:

— Бути цього не може!

— Він же загинув, хіба ні?

— Я думав, що його демони зжерли.

— Вдавилися й виплюнули, вочевидь. Точно він, кажу вам!

— То це що, виходить, герцог повернувся? Чого я тільки не бачив, але таке — вперше.

— А чого дивуватися? Він маг, не дарма кажуть, що темрява потужніша за стихії, та й давніша теж.

— Може це хтось інший?

— Ти поглянь лишень: із герцогинею пліч-о-пліч їдуть!

— Ану, нумо за ними, подивимося ближче.

— Тихіше ти, це ж володарі! Ще спопелять за неповагу просто на місці, що я дружині твоїй казати буду?

Двоє вершників на чолі процесії, здавалося, зовсім не чули чужих розмов і не помічали здивування натовпу, що збирався за їхнім загоном. Жінка з коротко підстриженим світлим волоссям лагідно усміхнулася і простягла руку чоловікові, а він стиснув її пальці, навіть не намагаючись приховати щасливого блиску в очах.

На сходах, що вели до палацового комплексу, тобто до того, що від нього залишилося, вже чекали на гостей.

— Я колись звикну до того, як несподівано ти вмієш з'являтися? — Ульф обійняв Хальварда, щойно той торкнувся ногами землі.

— Не раніше, ніж я — до твого вміння влізти в самісеньке зміїне кубло й вціліти.

— Не без допомоги цього разу.

— Завжди потрібен той, хто простягне руку, що б не трапилося, — герцог обернувся до Йорунн. — Стільки усього відбулося, хоча здавалося б, минуло лише чотири місяці.

— Правда? А мені здалося, що ціле життя промайнуло.

Арселія чекала їх під склепіннями галереї. Прекрасна і велична, з гордо піднятою головою, спокійна і, здавалося, упевнена в собі. Однак Хальвард помітив, як імператриця здригнулася, щойно його тінь торкнулася верхньої сходинки. А тому привітався украй офіційно, шанобливо й стримано. Ще б пак! На них зараз дивилися десятки очей, їхні слова слухали десятки вух, і кожен їхній рух чи погляд — сумніватися в цьому не доводилося — буде обговорено й оцінено сотні разів.