Глава 47. Що тепер буде?

Анвар занадто пізно зрозумів, що відбувається в нього за спиною. Він не бачив, просто відчув ривок магії та вогні двох життів, що ось-ось згаснуть. Маг хотів озирнутися і закричати, попередити та врятувати свого єдиного союзника, але розбуджені стихії, що лилися неприборканим потоком, не дали змоги.

Анвар спробував кинутися геть, розриваючи з неймовірним зусиллям сплетені нитки спрямованого закляття контролю, щиро хотів прийти на допомогу демону, хоча й почувався спійманою в павутину комахою. Кілька дорогоцінних митей пішло на те, щоб повернути собі свободу руху, та коли потоки з гучним стогоном тріснули, звільняючи людину, противники вже впали на землю.

Напівпрозорі клуби темряви в останньому відчайдушному ривку потягнулися від демона до Анвара, але розсіялися, щойно серце тварюки, яка їх і закликала, зупинилося.

Він не встиг.

Безодня!

Анвар завмер посередині між безвольними тілами і потужним магічним потоком, що бив у небо, не знаючи, на що зважитися. Стихії, позбавлені контролю, почали обертатися з неймовірною швидкістю, розпускаючись, немов велетенська квітка зі смертельно небезпечними пелюстками. Ще кілька секунд — і приборкати їх стане неможливо.

Але на землі ще відчувалося слабке биття людського життя. Підлого, негідного, огидного у своїй завзятості. Він мусив обірвати його, мусив помститися!

Каміння під ногами Анвара з тріском лопнуло, полум'я, що вирвалося на волю, лизнуло плити.

...Слабкий удар серця...

Повітря нагрілося і завило, закручуючись десятком смерчів.

...Ледь помітне дихання досі живого ворога...

Морозний візерунок заповнив тріщини, гострі піки льоду, окутані розпеченою парою, рванули до неба.

Зараз — або буде пізно.

Анвар вилаявся, розвернувся і підняв руки, створюючи контролююче плетіння заново.

А тому не побачив, як упав захисний бар'єр, прорваний одночасно в багатьох місцях. Іліяс увійшов у коло світла, вже не ховаючись. Клацанням пальців відправив у сторону непритомного тіла потрійний захисний контур, який накрив пораненого непроникним для погляду куполом, і відразу розвернувся до Анвара.

Верховний жрець бачив, як потоки стихій пронизують крихітну людську фігурку, як спотворюється в муках обличчя Анвара, шкірою відчув, як його власна магія прагне вирватися геть, але завмирає, стримувана сталевою волею жерця. Поки що покірна, але така, що набирає обертів із кожним ударом серця.

Анвар не помітив його. Він узагалі нічого вже не помічав, повністю підкорившись владі потоків, завмерши всередині різнобарвного сяйва, як метелик у смолі.

Іліяс закрив очі й подумки потягнувся до стихій, що вирували навколо. Торкнувся їх обережно, шанобливо, але водночас упевнено й вимогливо. А потім покликав за собою. Сотні й тисячі ниток, сплетених у надзвичайно складний візерунок, розкинулися в повітрі між двома людськими фігурами, стримуючи і направляючи магію. Але не в людину, ні. В самісіньку тканину навколишнього світу.

Верховному жерцеві здалося, що сила не просто струмує навколо, а пробирається в людську свідомість, зливаючись із нею, набуваючи форму, тіло, обличчя, власну волю. Невидимі очі моргнули, вдивляючись у душу жерця, пропалюючи його наскрізь, вивертаючи до самого дна, розмірковуючи — чи підкорятися, чи робити крок назустріч? Спершу золоті очі, потім червоно-коричневі, прозоро-блакитні й нарешті глибоко-сині увіп'ялися в хирляву людську фігурку. Різнотонові звуки вибухнули у вухах неймовірно гучним співом, а власні думки Іліяса стерлися під вагою одного єдиного питання:

— Чого ти прагнеш від нас?

— Я дам вам те, чого ви хочете. Знайду те, що ви втратили. Поверну те, чого вас позбавили, і не зазіхатиму на вашу свободу.

— Покажи.

Земля під ногами тремтіла й гула, кришилася, розламувалась на безліч осколків, перетворюючись на в'язке болото, і вмить застигала знову. Іліяс опустився на коліна, притиснув долоні до сірого каменя, пропускаючи через нього всю магію, яку тільки міг, прокладаючи напрямні, пов'язуючи їх сотнями тонких з'єднань, створюючи невидимий для звичайного ока малюнок багаторівневих переплетінь.

І стихії пригальмували нестримний біг. На кілька довжелезних митей усе завмерло, а потім сяючі потоки здригнулися, зібралися докупи та вдарили в самісінький центр плетіння.

Іліяса відкинуло на добрий десяток кроків у сторону. Малюнок під ногами спалахнув так, що довелося заплющити очі. Червоні, білі, блакитні, зелені, золоті розчерки мигнули востаннє — і розтанули, залишивши в повітрі лише мерехтливі іскри.

Верховний жрець похитнувся і знесилено рухнув на землю. Не вірячи собі, він провів пальцями по надзвичайно складному візерунку, немов набраному із тисяч кольорових мозаїк. Контури, вигини, завихрення, кола, ламані лінії — усе це перемішалося, повністю покриваючи колись сірий камінь площі, перетворюючи його в подобу килима, витканого безумцем.

Кінчики пальців приємно вкололо: сила стихій, приборкана і немов би навіть задоволена тим, що сталося, заворушилася всередині, слухняно відгукуючись на заклик людини.

Це справді можливо. Він зміг. Повернув магію, відновивши те, що, здавалося, зруйновано навіки.

Іліясу хотілося сміятися і плакати водночас, бігати й розмахувати руками й стати навколішки, схилившись перед величчю прадавньої магії, але він просто ліг на спину і втупився в небо.

— Бачила б ти, Леє, що зараз сталося, — сказав він уголос, краєм ока помічаючи гвардійців, варту й молодших жерців, які поспішали на допомогу. — І знаєш, що я тобі скажу? Якщо вже стихії не відповіли відмовою на мою пропозицію, то й тобі більше не вдасться.

***

— Що з ним?

— Дихає.

— Та відтягніть ви в сторону цю потойбічну нечисть, їй тут не місце!

— О небо, скільки крові... Та й марево це сяюче ось-ось розтане.

— І як тільки серце б'ється? Не розумію.

— Вовки живучі, правду кажуть.

Нервовий сміх урвався так само швидко, як і почався.