Глава 46.2

— Давно пор-р-ра. Поч-ч-чинай підготовку, я скоро приєднаюся, — низький шиплячий голос був настільки незвичним, що Ульф знайшов у собі сили обернутися й сфокусуватися на новому співрозмовникові. З темряви вийшла висока сутула фігура в плащі. Незнайомець наблизився майже впритул і відкинув капюшон. Обличчя, лише віддалено схоже на людське, кривив вищир, червоні очі спалахнули азартом, жагою крові й радістю. — Ну ось і зустрілися, лорде регенте, Чорний Вовче, псина з Недоре.

— Овва! Усі мої титули вивчив? — у голосі регента відчувалася іронія. — Так приємно, це лестить. Вибач, не можу відповісти тією ж люб'язністю: якщо ми й зустрічалися раніше, то я твого імені не пригадаю. Хоча постривай, здається, я взагалі ні з ким із твого племені не знайомився й не питав імен. Тільки вбивав, як нахабних щурів, що наважилися висунути носи з нір.

Ульф зусиллям волі змусив себе не думати про те, як по тілу повзе настирливий холод. Кров, що текла з рани, просочила одяг і розтікалася по камінню маслянистою калюжею. «Не втрачати свідомість, тільки не зараз! Говори, не провалюйся в небуття!»

— Нахабна людинко! — демон обійшов його по колу, принююхуючись до запаху солі й заліза. — А проте, потеревень-потеревень: останній раз, як-не-як. Скоро моя магія витрусить з твоєї пам'яті все, що я хочу дізнатися, а потім ти навряд чи зможеш хоч два слова зв'язати, бо блюватимеш власними легенями собі ж під ноги. Я витягну з тебе кожен спогад, кожну подробицю, ти ж знаєш: темрява і не на те здатна. Тож говори, адже за півгодини ти здохнеш, знаючи, що я все одно доберуся до сімейства імператора та виріжу їх усіх.

У віддалі розсипався сніп різнокольорових іскор, земля затремтіла, звідкись із глибини почав підніматися досить відчутний гул. Ульф озирнувся й помітив Анвара, чий силует застиг на фоні примарного вихору світла, що повільно ущільнювався у центрі площі.

«Ось воно. Я маю протягнути ще хоч трохи, — майнула кваплива думка. — Спровокувати його на бій? Немає сил. Але на один влучний ривок мене ще вистачить. Ану ж, ближче, тварюко, підійди хоч на крок!». Ульф вже майже не відчував ніг, та й пальці рук почали німіти, проте він скорчився, підводячись, і непомітно вийняв захований у високу халяву стилет.

— Ну-ну, спробуй покопирсатися в моїх мізках, — зброя сховалася в рукаві. — Сумніваюся, що ти досить талановитий для подібного. Навіть твій пан не зміг контролювати розум Сабіра, а вже тобі, блохастому щеняті, й поготів дістатися до мого?

Демон сіпнувся, як від ляпаса. Випростався, зашипів гнівно. Ось воно, слабке місце! Ульф знову покосився вбік: у центрі площі поступово згустилися і переплелися між собою напівпрозорі енергетичні потоки. Вони слабо мерехтіли, переливалися і насичувалися силою, розмальовуючи цю ніч різнокольоровими відблисками.

— Ти не впораєшся, — Ульф говорив все тихіше, з довгими паузами, нехай демон думає, що людина вже однією ногою переступила межу, за якою немає повернення. — Я не покажу тобі потрібних спогадів. Ти можеш випалити мій розум і зламати цінну іграшку, але не отримаєш і краплі правди. Ти ж невдаха, боягуз, — презирство в його голосі сягло піку. — Бо інакше, як би ти вижив, га? Що сталося в той день, коли твої брати билися на вулицях Дармсуда? Вони гинули під ударами мого меча, а ти, мабуть, утік. Сховався, забився в якусь шпаринку, зрадив їх, рятуючи себе? Базікало й тхір, — слова впали, як каміння.

Обличчя демона спотворилося від ненависті, руки його обплутала випущена на волю темрява.

— Поб-б-б-бачимо, с-с-смертний, хто з нас має рацію.

Позаду демона в небо рвонувся велетенський стовп, витканий зі світла, повітря загуло від напруження.

Демон наблизився до жертви, від злості втративши будь-яку обережність, і Ульф кинувся вперед. Блиснуло відполіроване жало клинка, на обличчі тварюки завмерло здивування: звідки в смертельно пораненого стільки спритності? А вже наступної миті вістря з тихим свистом увійшло в незахищене горло.

Пролунав огидний плямкаючий звук, що змінився хрипом. Ульф з останніх сил смикнув лезо вбік, розширюючи рану. Хлинула кров, що в темряві здалася зовсім чорною.

Ноги в обох підігнулися. Ульф міцно вчепився в противника, відчуваючи, як гострі кігті демона рвуть його одяг — навіть вмираючи, ця істота не бажала здаватися.

— Ні! — сповнений розпачу голос Анвара долетів до суперників занадто пізно.

Червоні очі тварюки на мить спалахнули вогнем. Однією рукою демон вчепився у волосся регента, змушуючи його відкинути голову назад, а з другої рвонула магія.

Напівпрозорі клуби темряви торкнулися обличчя Ульфа, безжальним тараном вриваючись у свідомість, ламаючи, трощачи, перемелюючи вщент усе на своєму шляху. Магія нишпорила у його голові, як голодна збожеволіла зграя, відшукуючи потрібні спогади, поспішаючи передати їх тому, хто ще встигне ними скористатися.

Дві свідомості змішалися воєдино настільки, що навіть думки противників стали одним цілим.

Знайти, зжерти, знищити! Ущент! На попіл! На шматки! Зціпити гострі зуби на горлі жалюгідної смертної тварюки! Вирвати життя разом із серцем.

Триматися. Час на твоєму боці. Він уже вмирає, він уже захлинається власною кров'ю, ще трохи — і червоні очі згаснуть назавжди.

Покажи мені. Покажи, де хлопчисько, — і стане легше!

Не думати, не пам'ятати! О небо, як же боляче! Нічого не видно: тьма і попіл, все руйнується, все вже зруйнувалося, лише трупи й кров навколо...

Покажи мені їх!

Та пішов ти...

По-ка-жи!

Забирайся в безодню, з якої вийшов!

Ти підеш зі мною!

А потім хтозна-звідки яскравою купою посипалися спогади.

Ніч. Його руки на її блискучій від поту шкірі. Хриплий подих, уривки слів, ласкаві дотики, тихий шепіт, солодкість поцілунку. «Я нікому не віддам тебе, присягаюсь».

Плавні вигини грудей, усмішка, закриті в блаженній муці очі, стогін, сповнений ніжності. Жар дотику двох оголених тіл й пристрасть, більш схожа на суцільне божевілля.