Глава 46. Останній бій

Двоє людей непомітно підібралися до площі, обійшовши і пости варти, і жерців, які причаїлися з боку дороги, що вела до палацу, і занадто відкриті місця, на яких Анвар міг би з легкістю помітити гостей. Лікіт ішов першим, Іліяс — трохи позаду. Крок за кроком, ховаючись у глибоких тінях будинків та за розложистими гілками кущів лавра й апельсинових дерев, вони дісталися вузьким бічним провулком до місця, звідки відкривався вид на руїни храму.

— Усе, — розчаровано зітхнув хлопець, коли між ними й площею злишилися лише невеличкі декоративні навіси від сонця й лавки під ними. — Ближче не можна, помітять. Цього достатньо?

— Так, звичайно, — Іліяс поплескав хлопця по плечу і підбадьорливо усміхнувся.

— І що робитимемо?

— Нічого, — Іліяс ковзнув поглядом по площі, на якій якраз з'явилися дві людські постаті. — Чекатимемо.

Лікіт скривився, хоча й промовчав. Верховний жрець помітив це й додав:

— Не хвилюйся. Розумію, що ти б хотів не стирчати у засідці, а бути поруч із паном, аби прикривати йому спину. Але іноді терпіння і скритність корисніші, ніж відчайдушно-безрозсудна хоробрість.

— Сказали б про це лорду регенту, — пробурчав собі під носа Лікіт, не зводячи очей з двох людей, які завмерли посеред відкритого простору. — Не втямлю, навіщо він це робить.

— Полювання на боязку дичину — особливе заняття. Лева можна викликати на чесний поєдинок, гієну — тільки виманити запахом крові. Якщо Анвар кине всі свої сили на те, щоб сховатися, ми програємо. Раз у раз спустошуючи джерела, він набуде занадто великої міці, але, що набагато гірше, позбавить наш світ сполучної нитки Стихій. Складно сказати, до чого це призведе, але навряд чи до чогось хорошого. Магію необхідно повернути, Лікіте, але я не знаю як. А демон та Анвар знають.

— Лорда регента вб'ють.

— Можливо, так, — в Іліяса язик не повернувся збрехати хлопцю. — А можливо, і ні. Треба чекати.

В цей момент темряву розірвав спалах. З боку палацу долинув гуркіт руйнування, і Лікіт ошелешено вилаявся у повний голос.

— Трясця! Ми ж були там лише годину тому... Там же люди! Там же Су...

Він обірвав себе на половині фрази й ледь не прикусив язика. Але часу на емоції не залишилося зовсім: брязкнула зброя, навколо майдану зметнулася напівпрозора біла перепона, по якій прокочувалися спалахи сили. Тепер вже вилаявся Іліяс.

— Ви зможете прибрати цей бар'єр?

— Теоретично, так.

— Тоді знімайте.

Лікіт усе-таки не стримався, витяг меча й рвонувся вперед. Його силует окреслився чіткою чорною тінню у примарному білому світлі.

— Відкрийте прохід. Я повинен бути там, маю допомогти, — юнак вимогливо обернувся до Іліяса, але раптом різко кинувся вперед, дивлячись кудись за спину жерця.

— На землю!

Лезо меча зі свистом розпороло повітря. Пролунав тихий стук, потім щось металеве дзвякнуло об землю, вибивши іскри. До ніг Іліяса впала розсічена надвоє стріла. Лікіт, блідий і зібраний, відштовхнув мага в сторону, прикриваючи собою від двох незнайомців, які виринули з підворіття. Один із них уже оголив вигнутий клинок, інший накладав другу стрілу на тятиву.

— Що це в нас тут? Хлопча, яке вміє збивати оперену смерть? — з помітним акцентом протяжно вимовив один із нападників. — Поглянемо, чи надовго твоєї удачі вистачить. Джидду!

Другу стрілу Лікіт зачепив практично випадково: занадто блідим було світло, занадто близько підійшли противники. Юнак кинув швидкий погляд назад й полегшено видихнув: Іліяса не зачепило навіть уламком.

Нападники розділилися, намагаючись оточити своїх жертв. Жрець позадкував і вперся спиною в стіну будинка, в руках його тьмяно мерехтіло незрозуміле плетіння. «Хоч би щось захисне», — думка блискавкою промайнула в Лікіта в голові й одразу зникла. Все стороннє — геть, тільки бій, тільки зосередженість, так, як вчив його регент, так, як бився він сам на підступах до Дармсуда кілька місяців тому. Два на два — непогана розстановка сил, якщо, звісно, худорлявий жрець не стоятимее осторонь.

Лучник особливо не поспішав, прицілюючись і вичікуючи, можливо, беріг стріли, або був упевнений, що ці двоє не становлять серйозної небезпеки. На жаль, третій постріл Лікіт пропустив, і вістря дуже болісно клюнуло його біля ліктя та розсікло шкіру. Юнак вскрикнув від болю, на мить втрачаючи концентрацію, і мечник одразу перейшов у напад. Лезо його клинка свиснуло небезпечно близько, але Лікіт ухилився, пропускаючи небезпеку збоку, щоб одразу ж ударити косим помахом знизу догори. Вдало, дуже вдало! Нападник вилаявся і притиснув руку до боку, пальці його забарвилися кров'ю, яка здавалася в цьому світлі чорною.

— Ах ти виродок! Та ти... — чоловік додав щось нерозбірливе незнайомим діалектом і кинувся в скажену атаку, змушуючи Лікіта розвернутися й відступити аж на три кроки.

Знову тенькнула тятива, і юнак думкою подякував за години, проведені на тренувальному майданчику. Тіло відреагувало саме, ковзнувши в сторону та ухиляючись від лінії удару. Крок, нахил, розворот, затриматися на мить, опустившись на одне коліно, начебто втратив рівновагу. Мечник подався вперед і широко розмахнувся, на мить залишивши без прикриття груди та шию, в передчутті моменту, коли голова ворога покотиться по бруківці.

І Лікіту вистачило цієї миті, щоб ударити з випадом на всю довжину клинка.

Довге пряме лезо з легкістю пробило саморобний шкіряний обладунок і увійшло в тіло, безпомилково відшукуючи серце. Чоловік навіть скрикнути не встиг, очі його округлилися і завмерли, коліна підігнулися. Лікіт ривком звільнив зброю. Тіло з шумом звалилося обличчям вниз, по камінню потекла кров.

Юнак підняв очі саме вчасно, щоб побачити перекошене від гніву обличчя лучника. Гострий наконечник стріли блиснув у темряві, але зірватися з тятиви не встиг — у спину лучника вдарив спис. Напівпрозорий, сяйливо-блакитний, немов витканий з повітря, він пройшов крізь тіло, як розпечений ніж крізь масло. Лучник завалився на бік, захлинаючись власною кров'ю.