Глава 44. Ти маєшь знати, за що б'єшся

За наказом регента ворота зачинили на годину раніше звичайного. Вся міська варта вже була піднята на ноги. Шукали в кожному куточку, опитували всіх, хто міг помітити хоча б тінь, яка промайнула, хоча б зайву іскру. До пошуків залучили також і жерців. Тепер, коли маски були зірвані, сумнівів не лишилося: затримати зухвалого мага потрібно якомога швидше.

Ульф повертався до себе, але на душі було вкрай тоскно. Так, Зафір заслужив покарання за брехню, підступні ігри, злочинне мовчання. Але смерть синів? Втратити дітей, яких ти брав на руки в перший день їх появи на світ, а потім виховував, ростив, радів їхнім успіхам, ділив із ними невдачі? Це надто жорстоке покарання, жоден злочин не заслуговує такої розплати.

І тим гірше ставало від думки, що відпустити Зафіра, дозволити йому пережити батьківське горе в колі родини, зараз просто неможливо. Борг перед імперією і сотнями людей вкотре переважував прагнення вчинити так, як підказувало серце. Ульф збився з кроку, судомним рухом зірвав застібку плаща, намагаючись надихатися вечірнім холодом. У голові гуркотом великого дзвону віддавало власне серцебиття. Регенту хотілося б знайти в собі лють, якесь зле задоволення від того, що правосуддя звершилося майже без його участі, але замість цього душу затопила жалість. 

Діставшись своїх покоїв, він першим ділом скинув пропахлий димом одяг, а потім занурився в гарячу воду, змиваючи тривоги і втрати минулого дня. Часу залишилося не так уже й багато, і гаяти його даремно регент не збирався.

***

— Ясновельможна пані, — він увійшов до кімнати Арселії без стуку. — Нам необхідно поговорити наодинці. Прошу Вас.

Ні передмов, ні вибачень. До біса етикет. Геть недомовки.

Вона чекала звісток, чекала його, чекала цієї розмови. Підвелася, давши знак служницям залишатися на місцях.

— Не тут.

І вийшла. Рішуче оминула охорону, відчинила двері його покоїв, пройшла в найдальшу кімнату, пам'ятну через страшну ніч замаху, відсікаючи будь-яких охочих підслухати потрійною перепоною дверей. Він не став сперечатися, навпаки, причинив стулки щільніше та привалився до них усім тілом.

— Арселіє, прошу, вислухай, — він не дивився на неї, щоб не видати, як кепсько в нього на душі. — Вибач, що не попередив про Іліяса, не розповів особисто після похорону й дозволив дізнатися правду від Мейрам. Розумію, як прикро, коли тобі не довіряють ті, хто повинен був би відкрити душу. І я хотів би пообіцяти, що більше не вчиню так ніколи у житті, але, на жаль, не впевнений, що це можливо. Мої рішення належать мені тільки частково, і кожного разу доводиться зважувати всі ризики та наслідки. Трясця... Нехай будуть прокляті ці наслідки!

Вона стиснула губи, підійшла до вікна, сперлася стегнами о підвіконня й вчепилась у його край з такою силою, що кісточки пальців побіліли.

— Як імператриця, я розумію вимушеність таких заходів, — стримано відповіла вона. — Але як людина — у гніві, розпачі й обуренні. І все ж, вибачення прийняті. Це все?

Ульф не втримався і глянув на неї, закриту, холодну, з гордо піднятою головою.

— Боюсь, що не все. — Вимовити наступну фразу виявилося важче, ніж усі попередні: — Ти повинна поїхати. Завтра ж. Разом із Аділем.

— Проганяєш, щоб не плутались під ногами? — презирство вдарило не гірше за таран.

— Хочу захистити. І не бачу іншого виходу.

— І куди ж я відправлюся? Як доберуся?

— Малкон допоможе, проведе до прихистку. І заразом зробить так, щоб вас не знайшли певний час. Потім усе скінчиться — і ви повернетесь.

— Та невже? — примружилася вона. — І що застанемо тут? Зруйнований палац? Місто, що згоріло? Бенкет воронів на вулицях? Нічого нового, я все це вже бачила. І не стану тікати.

— Це не жарти! — раптово розлютився Ульф.

— А схоже, що я сміюся? — вона гнівно випросталася й підійшла так близько, що він відчув тепло її дихання.

— Ти не розумієш: ви маєте тікати. Мова не про корону, трон і усі ці дурощі. Йдеться про збереження життя.

— Що сталося? Хто саме полює на нас?

— Анвар. — Арселія сіпнулася, наче її вдарили. — Сьогодні ввечері від його руки загинув лорд Вафі та сини Зафіра. Малої ради більше немає. Упевнений, Анвар ані хвилини не вагаючись занурить це місто в хаос. Він знайшов можливість посилити свою магію, рішучості йому не позичати, але на моєму боці досвід та союзники, про яких він не знає. Він смертний — і я вб'ю його. Але хочу бути впевнений, що ви з Аділем не опинетеся під ударом. Не можна озиратися назад, б'ючись на повну силу, розумієш?

— Що станеться, якщо ти зазнаєш поразки? О семикрилий вітре, навіщо я питаю, коли відповідь і так очевидна?!

— Я не програю, Арі, особливо якщо буду знати, що ти віриш у мене, — він не хотів, але руки самі торкнулися її плечей, стиснули міцно й обережно, наче крихку порцелянову статуетку. — Не смій навіть думати про це. Ти повернешся, і ми закінчимо все те, на що не могли зважитися раніше. Віриш мені?

Вона судомно зітхнула, в очах її спалахнуло обурення. Хвилювання. Упертість.

— Я залишуся.

— Не сперечайся, прошу, — він прихилив її до себе, носом торкаючись волосся на маківці. — Усе вдасться, має вдатися. Зараз ти розгублена, можливо, налякана, але не дозволяй сумнівам і страхам взяти гору над собою. Краще посміхнись, мені подобається дивитися на твою посмішку, — він підняв її підборіддя, щоб поглянути в обличчя. — Так, ось так, — палець легко ковзнув по її губах, пестячи і заспокоюючи одночасно.

А на її щоках спалахнув рум'янець. Обережно, побоюючись злякати цю мить, вона поклала руку на його груди.

— Я не поїду з міста, не отримавши те, що належить мені по праву. Хочу, щоб ти знав, заради чого б'єшся.

— Я й так знаю, — він посміхнувся тією особливою, легкою та пустотливою, але такою гарною посмішкою, яку бачили тільки близькі люди. — Пам'ятаю і вдень, і вночі, — він запустив руку в її волосся, торкнувся шиї.