Глава 43. Двічі сліпі

Якщо лорд Анвар і запідозрив щось неладне, то вигляду не подав ані коли посильний передав квапливо написане запрошення, ані коли біля будинку Зафіра їх із Вафі зустрів насторожений і надто похмурий охоронець, ані коли за спиною клацнув важкий металевий засув, яким ворота замикали вкрай рідко.

Втім, зустрів їх лорд Зафір зі звичною гостинністю. Робочий кабінет літнього аристократа виявився жарко натопленим, що після передзимової вогкості пізнього вечора діяло заспокійливо та налаштовувало на приємну бесіду. На столику парував гарячий гішар із прянощами, над курительницею для смол завивав тонкі сизі кільця ароматний димок, у каміні мирно потріскували поліна.

Одна за одною в кімнату впурхнули дві старші дочки лорда: прислужувати шановним панам було для них за честь. Погляд Анвара ковзнув по струнких фігурках, вдало підкреслених яскравими вбраннями. Одна з дівчат послала молодому гостеві несміливу усмішку. Її несподівано променисті блакитні очі на засмаглому обличчі були схожі на вставлені в бронзу дорогоцінні камінці.

— Шейло, Айно, залиште нас. Далі я впораюся сам.

Зафір запрошувальним жестом вказав друзям на низенькі диванчики і з комфортом влаштувався на купі вишитих подушок, наче даючи зрозуміти, що можна не дотримуватися офіційного етикету.

— Вибачте мені за заклопотаність, але, на жаль, є справи, які вимагають нашої уваги. Знаю, поспішність не дуже відповідає ані моєму титулу, ані репутації, однак той, хто надмірно шанує традіції, ризикує виявитися дурнем. Розповідь моя потребує часу, тож прийміть скромну гостинність як щиру братську турботу.

Лорд Вафі не став ставити запитань, хоча й мав здивований вигляд, Анвар же посміхнувся ввічливо й безтурботно, наче думки його були десь далеко далеко.

— До мене дійшла звістка, що наш задум провалився. Пані Арселія так і не прийняла рішення, яке могло б полегшити життя всім нам. Уже й не знаю, наскільки багато правди в чутках про неї та регента, що поширилися столицею останнім часом, та й знати не хочу. Як би мені не кортіло скористатися ними, вивівши і лорда регента, і матір спадкоємця з гри, вчиняти величезний скандал зараз недоречно. А ось що справді потребує уваги — це питання безпеки імперії.

Зафір неквапливо потягнувся до гарячого напою і розлив ароматну темну рідину по крихітних філіжанках.

— Імператорський вінець — спокуслива нагорода. Влада, слава, блиск, але й відповідальність, обов'язки. Ще вчора я думав, що смерть верховного жерця відновить порушений баланс, поверне магію в колишнє річище, дозволить усім нам зітхнути спокійно та зайнятися власними справами. І, як не прикро визнавати, я помилився.

Лорд Вафі доторкнувся губами до краю філіжанки і нахмурився:

— Мабуть, сьогодні відбулося щось таке, про що я поки не знаю?

— Не сьогодні, тобто, не тільки сьогодні, але так, Ви маєте рацію. І я охоче поясню, але спершу дайте мені відповідь на запитання, любий друже: яка кара, на Ваш погляд, чекає собаку, який зрадив свого господаря? Як вчиняють з твариною, яка наважилася вкусити руку, яка годує її?

— Її вбивають на місці, — посміхнувся Вафі.

— А якщо йдеться про людину? Скажімо, раба або слугу, який підняв зброю на пана?

— Тому, хто провинився, відрубають руку.

— А що, коли зраджує не слуга, а союзник? Рівний або майже рівний. Той, кому довірили таємне? Той, кому випала честь — одному із сотень! — піднятися до самої вершини?

Господар дому начебто запитував у старшого з гостей, але ось погляд спрямував на молодшого. У повітрі повисла напруга, згладити яку виявилося не під силу ані теплу, ані затишній обстановці в кабінеті. Вафі бен Зір'яб хотів було відповісти, але запнувся, бо на безтурботному до цього обличчі Анвара повільно проступив жорсткий, хижий і глузливий вираз.

— Рознюхали либонь? — спокійно уточнив він. — Нумо вгадаю: ця жінкоподібна нікчема все ж знайшла в собі сміливість розповісти?

— А Ви напрочуд здогадливий, мій дорогий госте, — з обличчя Зафіра повільно сповзала маска дружелюбності, поступаючись місцем відвертому гніву. — Джаліл виявився глухим до Ваших улесливих слів.

— Отже, він дурніший, ніж я думав. До пари Вам. Дивовижно, як багато часу Вам знадобилося, щоб розгледіти правду. Ви сліпі й глухі, а Ваша зверхність позбавляє Вас вміння мислити неупереджено, — Анвар нахилився трохи вперед, переплітаючи пальці рук, складених на колінах. — Ви вважаєте себе проникливим, розумним, далекоглядним. Але правда в тому, що Ви — слабкий старий, який загрався й остаточно втратив хватку. Якби у Вас було трохи більше сил, Вам варто було б самому спробувати захопити трон. Але Ви слабкодухий. Немічний тілом. А тепер ще й розум втрачає гостроту.

— Заткнись, щеня, — голос старого налився міццю і громом відбився від стін кабінету. — У тебе немає права вказувати мені! Ти ніхто! Ніхто, чуєш? Дрібний аристократ із зубожілого роду, який мріє про славу. Це ти наважився підняти руку на джерела Стихій. Хотів зруйнувати те, що зберігає і цю країну, і весь світ? Сподівався, що сила твоя зросте? Чи вирішив, що коли магія покине ці землі, шлях до трону імперії виявиться таким же простим, як у збіднілих королівствах заходу та півдня?

Зафір піднявся на ноги і, карбуючи кожне слово, сказав:

— Ти зрадив мою довіру, зрадив імперію. Через твої ядовиті промови загинув Іліяс, а тягар відповідальності за це рішення нести мені та регенту. Але ти, ти! Я бачу, що й тіні каяття немає у твоїй душі. Вирішив позбутися Аділя? На що ти сподівався, мерзенний хробак? Силою захопити трон? То де твоя армія? Як ти збирався утримати владу, нікчемо? Мої люди перевіряли десятки разів, магії в тобі — лічені іскри, та кожному пересічному жерцеві з дрібного села підвладно більше! Вінець ніколи б не поклали на твою голову, адже за тобою немає жодної людини, гідної поваги або хоча б страху.

— Людини? Тут погоджуюся: людини немає, це правда, — примружився Анвар. — Проте, звідки Вам знати про моїх союзників? Розум, терпіння, розрахунок — ось найкращі друзі. Вони не зрадять, не обдурять.