Глава 41. Таємниця Зінат

Сурія зіткнулася з Гайдою в невеликій коморі. Від несподіванки дівчина ледь не впустила об'ємну скриньку, яку тримала в руках.

— О, ти мені й потрібна, — полегшено зітхнула особиста служниця імператриці, квапливо перебираючи якісь коробочки на полицях. — Схоже, у мене закінчилися заспокійливі трави, а в пані, як на зло, розболілася голова. Доведеться йти в гарем: у Зінат мають бути запаси. Нумо, бігом, пташка.

— Прямо зараз? — здивувалася Сурія.

— Так, — Гайда рішуче перехопила в неї скриньку. — Що там, масла для купань? Чудово, я розкладу, потім зварю пані гішар. Вона сама не своя вже який день. А ти давай, хутко-хутко.

— Добре, — покірно зітхнула Сурія.

Іти в гарем не хотілося зовсім, але з наказами не сперечаються.

— Нічого страшного, — бурмотіла вона собі під ніс, поки йшла довгими коридорами. — Головне, поводитися скромно й тихо, затримати мене не наважаться, адже я маю термінове доручення. Та й взагалі, я — звичайна служниця, може, мене й не помітять.

На щастя, ані з Джалілем, ані з кимось із подруг Сурія не зустрілася. Зінат була на кухні. Вислухавши прохання колишньої наложниці, вона навіть гострих словечок відпускати не стала, тільки кивнула:

— Ходімо глянемо, що можна зробити.

Ліки Зінат зберігала в себе в кімнаті, в шафі, дверцята якої закривалися на великий замок, а ключ завжди висів в Зінат на поясі. У відповідь на здивоване запитання Сурії, до чого такі заходи, вона зі смішком пояснила:

— Про всяк випадок. Те, що лікує, може й нашкодити. А хіба мало лихих справ може вчинити зла людина, особливо жінка у гніві на суперницю? І красу чужу попсувати, і в їжу чогось підлити, щоб більш щаслива конкурентка три дні з животом мучилася. Ох, дитинко, повір, я такого надивилася в гаремі, що самій часом страшно.

Вона уважно оглянула полиці зі склянками та коробками найрізноманітнішого вигляду.

— Дивно, начебто тут була настоянка. Доведеться шукати удвох. Ти — справа, я зліва. Маленький скляний флакон. Прозорий такий, невеликий, з долоню розміром. Там рідина, запах в неї різкий і свіжий, не переплутаєш.

Сурія ретельно перебирала вміст поличок, висуваючи одну баночку за одною. Круглі та квадратні, великі й трохи менші, глиняні та скляні, вузькі й широкі, але нічого, схожого на потрібний засіб. Поступово перебравши кілька полиць, Сурія дісталася найдальшого куточка — і, нарешті, там щось блиснуло. Зрадівши, дівчина дістала склянку, висмикнула пробку і піднесла знахідку до обличчя, проте запаху в рідини не було зовсім ніякого.

— Зінато, це? — вона запитально повернулася до служниці.

А та в мить зблідла, як мармур, і мерщій метнулася вперед.

— Закрий негайно!

Сурія від несподіванки здригнулася і відскочила, зачепилася ногою за килим, похитнулася й ледь не впала на спину. Пляшечка перекинулася їй на руки, пофарбувавши шкіру синім. Зінат зойкнула, метнулася до столика, де стояв глечик, швидко повернулася до Сурії й скомандувала.

— Руки витягни.

Чиста вода трохи змила плями, але на підлозі розлилася добряча калюжа.

— О стихії, Зінато, що ти робиш? — здивувалася дівчина. — У мене ледь серце не вискочило з грудей! Мене лякаєш і сама лякаєшся, наче це отрута смертельна. — Зінат пополотніла, і Сурія замовкла, зрозумівши, що саме тільки що сказала.

У кімнаті повисла така тиша, що навіть дихання здавалося подібним грому. Сурія і Зінат завмерли за пів кроку одна від одної, боячись поворухнутися, і на обличчі старшої служниці чітко проступила паніка.

— Невже... — промовчати і вдати, що нічого не зрозуміла, було б мудріше й у багато разів безпечніше, але Сурія і не подумала прикусити язика. — Це що, справді отрута?!

Мовчання Зінат стало найголоснішою відповіддю зі всіх можливих.

— То це ти отруїла пана Віддаха? Цим ось? — Сурія розгублено дивилася на долоні, прикрашені всіма відтінками синього. Суть події доходила до неї повільно, але невідворотно, підступаючи з усіх боків. — А я? Я тепер теж помру?

— Ні! Ні, звісно, курка ти безмозка! — гаркнула Зінат. — Нічого з тобою не станеться, встигли вчасно, якщо в тебе не вистачило дурості зробити ковток.

Сурія відчайдушно похитала головою, всім виглядом даючи зрозуміти, що ні, нічого подібного вона не робила. Старша служниця підібрала з полу флакон з залишками рідини, бездумно покрутила в руках й сунула в кишеню.

— Розповіси тепер усім? — тихо поцікавилася Зінат. — Сама знаєш, мене за це стратять, і добре, якщо швидкою смертю помру. Віддах, звичайно, був ще тим стервом, але все ж закон є закон.

— Зінато..., — майже простогнала Сурія, задихаючись від суміші відрази й жалості. — Але чому ти це зробила? Навіщо? Що він тобі зробив?

— Не мені, — зітхнула служниця, повільно повертаючись до шафки та причиняючи дверцята. Потім відійшла до дивана і, впавши на подушки, опустила голову на складені руки. — Мені наказали, я зробила. Тепер уже розумію, що той наказ був через замах на спадкоємця, але тоді — ні. Думала, вся справа в інтригах і чварах гарему: адже Віддах дуже хотів зайняти місце старшого євнуха. Втім, як і багато хто ще. Але все виявилося складніше, в старшого євнуха, виявляється, були зовсім інші причини. Долю цього світу пишемо не ми, слабкі жалюгідні слуги. Ми лише виконуємо накази тих, хто сильніший.

— Це пан Джаліл тебе змусив? — тихо запитала дівчина, підходячи ближче.

— Не змушував, — скривилася вона. — Попросив. Знав, що я не відмовлю, хто ж відмовляє в таких проханнях? Мені самій ще жити хотілося. Думаєш, довго б протягнула, аби сказала «ні»?

Сурія відчула, як по спині пробіг холодок. Вона подумки поставила себе на місце Зінат — і мало не завила від того вибору, який їй відкрився. Стало гидко й нудно, шлунок підкотився до горла, скручуючи нутро хворобливими судомами. Дівчина кинула погляд на старшу служницю — їй, схоже, було ще гірше зараз.

— Ну, задоволена тепер? — втомлено скривилася Зінат. — Ось тобі влада, дівчинко. Приємно відчувати, що у твоїх руках чуже життя?