Глава 39.1

***

Леді Мейрам бінт Латіф бен Шихаб аль Хафс, позашлюбна дочка колишнього імператора Наїля, яка нині носила ім'я Мейрам Ленгтон, увійшла під склепіння Золотого палацу з гордо піднятою головою. Відлуння її кроків поступово примножувалося, відбиваючись від мармурової підлоги і прикрашених химерними візерунками стін, гуляло під куполами кімнат і тануло, вирвавшись крізь різьблені віконниці в пишні сади.

Мешканці палацу розступалися, даючи дорогу золотоволосій красуні, схиляючись перед нею, шепочучи слідом слова привітання. Одним Мейрам усміхнулася, на інших не кинула навіть випадкового погляду. О, сестра Сабіра знала напам'ять ритуали і традиції, звички та зведення Золотого двору, тому розуміла ціну всім цим підлесливим посмішкам, красномовним промовам та шанобливим поклонам.

Колись вона ненавиділа всю цю пишність, пізніше навчилась боятися її, тепер же грала чужими страхами з тією ж легкістю, як колись грали з її власними. Тіні минулого вже не краяли серця, навіть спогади про брата притупилися, залишивши в пам'яті болісну рану, яка все ж гоїлася.

— Пані, яке щастя бачити Вас у палаці знову. Ви подібні сонцю в похмурий зимовий день, Ваше повернення — ковток чистої прохолоди в літню спеку...

Вона навіть не озирнулася. Нехай вгадують, що в неї на думці та що означає раптове повернення сестри ясновельможного Сабіра до палацу. Їй плювати.

Мейрам йшла уперед, ледь помічаючи здоланий шлях. Довга галерея, розкреслена косими тінями і смугами світла. Мармурові сходи, вкриті розкішним килимом. Круглий зал із десятком стрілчастих вікон, забрамлених вітражним склом. Яскраві кольорові плями на жовтому з червоними прожилками камені, іскристі відблиски на стінах. Масивні різьблені двері з темного дерева, скуті залізними засувами, прикрашені золотом, що надійно відсікали імператорська крило від інших кімнат.

Вона поспішала до єдиної людини, яку по-справжньому хотіла побачити.

— Мейрам, ти? Звідки?! — здивувалася Арселія, міцно обіймаючи подругу.

— Вирішила, що зараз тобі необхідна підтримка, — просто відповіла та, скидаючи на руки мовчазних служниць теплу накидку.

— Але ж ти хотіла покинути Дармсуд.

— Встигну ще, — її прекрасні блакитні очі уважно оглянули імператрицю. — Північ почекає: у Малкона залишилися незавершені справи, і я вирішила скористатися цією затримкою, щоб побачити тебе.

— А як же... інші... делікатніші питання? — Арселія не договорила, побоюючись сказати занадто багато.

— Не турбуйся, — Мейрам зрозуміла й так. — Аби щось було не так, я б не приїхала. Прикро, що мене не було поруч із тобою під час нападу й потім... — вона стомлено зітхнула. — Сумую разом з усіма. Смерть Іліяса — величезна втрата для імперії. Однак ми все ще живі й повинні рухатися далі. Як здоров'я ясновельможного Аділя?

Вона розпитувала про все підряд, здавалося, їй цікавили навіть найдрібніші деталі з життя дитини. Арселія відповідала спершу мляво, потім дедалі більше захоплюючись. Коли час наблизився до полудня й служниці принесли обід, Мейрам рішуче підвелася і потягнула імператрицю за собою.

— Я хочу, щоб ми прогулялися містом. Цей палац усі сили може забрати.

— Якщо відверто, я не маю бажання, — Арселія кинула байдужий погляд на розкішні страви, але навіть не доторкнулася до них. — Вчорашній день, похорони... це виснажливо. Нічого не хочу.

— Бажання і не з'явиться, якщо сидіти в чотирьох стінах, — впевнено заявила Мейрам, кличучи Гайду. — Підготуйте пані теплий одяг, сьогодні вітер із гір.

— Мейрам...

— Можливо, скоро я поїду звідси на місяці. Приділи мені хоч трохи свого часу.

Мейрам рішуче потягла подругу від палацу. Удвох, якщо, звісно, не рахувати обов'язкового супроводу з пів десятка служниць та варти, вони досить довго блукали кращими вулицями торгового кварталу, милуючись розсипом тканин, посуду і прикрас. Холодний подих близької зими виявився цілющим, хоча й пронизливим. Невисоке сонце несміливо пробивалося крізь хмарну завісу, раз у раз пускаючи на землю косі промені.

Проте, досить скоро жінки почали мерзнути. Повертатися назад не хотілося, і Мейрам запропонувала зайти в одну ювелірну крамницю:

— Колись вона належала моєму доброму другу, пану Махрану бен Шарді, а тепер — його дружині. У неї дивовижне чуття на каміння, а смаку і фантазії може позаздрити будь-який майстер у місті. До того ж, — Мейрам пустотливо прищулилася, — навряд чи вона відмовить нам у гарячому питві або навіть обіді. А дружній візит до поважної вдови з двома дочками не заплямував би ані твою, ані мою репутацію.

Зустріли їх і справді привітно, проте лавка була невеликою, і господиня, вибачаючись за цю незручність, змогла запросити до внутрішньої кімнати для особливих клієнтів тільки знатних дам. Служницям вона запропонувала почекати в загальній залі, а охорона все одно залишилася ззовні, аби пильнувати й забезпечувати охорону. Обережних поглядів, якими обмінялися Мейрам та господиня, ясновельможна пані не помітила.

— Я розігрію трав'яний настій з медом. Страшенно ніяково, що змушую вас чекати, але це забере трохи часу, — промовила жінка, виходячи.

— Звісно. Не треба хвилюватися, тут дуже затишно, — імператриця опустилася на диванчик і блаженно закрила очі.

— Ох, як же холодно, а ще навіть не зима. Ненавиджу цей сезон, — Мейрам присіла поруч і подихала на руки.

Арселія кинула на неї здивований погляд:

— Чому тоді наполягала на прогулянці?

— Бо повинна була тобі дещо сказати. Вибач, у палаці нас могли підслухати, тому довелося вибратися аж сюди.

— Щось сталося? — Арселія, яка ледь-ледь розслабилася та розімліла від тепла, знову напружилася. — О, благаю, не кажи, що знову щось погане.

— Навпаки. Благаю тільки, тихіше. Не викажи нас.

Мейрам підійшла до задніх дверей, які Арселія спершу навіть не помітила і прочинила їх, впустивши в кімнату чоловіка, одягненого так, що тільки очі блищали з-під куфії.

— Ясновельможно пані, благаю, пробачте нам цей обман, — сказав до болю знайомий голос.