Глава 37.1

***

— Лейла бінт Махфуз у палаці? — подиву Гайди не було меж. — Хто б міг подумати, що це стане можливим?

— Чому тебе це так дивує? — уточнила імператриця. — Вона знаменита й талановита. За можливість запросити її у свій будинок на свято багато знатних родин готові платити чималі гроші.

— Але ж вона кайянат, — Гайда навіть запнулася, промовляючи останнє слово. — Це просто непристойно!

— Найкраща в імперії, — кивнула Арселія. — Не очікувала від тебе такої упередженості, Гайдо. Лейла належить мистецтву: музиці, танцю, віршуванню, бесіді. Уміння кайянат перетворити просту зустріч на поле битви умів і талантів — ось істинний дар, гідний похвали. Так, чоловіків приваблюють її розум та краса. Так, вона вільна сама вибирати цих чоловіків. Багатьом подібне здається розпустою, але я вбачаю в цьому лише прояв свободи волі. До того ж не забувай, що довгі роки вона є незмінною супутницею верховного жерця, тож про яку розпусту може йти мова?

— Ох, пані, — похитала головою Гайда. — Не моя це справа, але чи не нашкодите Ви собі, заводячи такі знайомства?

— Час розставить усе по місцях, — знизала плечима Арселія. — Але я вдячна Іліясу за допомогу з магією. Хочу показати, як високо ціную і його самого, і його сім'ю.

Незважаючи на насторожене ставлення Гайди до гості, знайомство вийшло приємним. Так, Лейла була гострою на язик, з її вуст раз у раз зривалися колючі зауваження про вдачі та звичаї столиці, але при цьому вона дивним чином утримувалася від грубощів або образливої вульгарності.

Арселії сподобалося спостерігати за кайянат. У її манерах та рухах відчувалася впевненість у собі, більш властива чоловікам або жителям півночі, ніж жінкам півдня. Почуття власної гідності, переплетене із зухвалою жіночністю, перетворювали Лейлу на витвір мистецтва: ідеальна суміш шанобливості, спокуси і виклику, здатна пробудити інтерес і в навченого життям старця, і в зовсім недосвідченого юнака.

Після полудня в кімнату зазирнув Аділь і одразу з цікавістю подивився на незнайомку.

— Аділе, хочу познайомити тебе з пані Лейлою бінт Махфуз. Вона мій особистий гість, — повернулася Арселія до сина.

Лейла відразу встала й опустила очі, як того і вимагав етикет. Аділь же, трохи збентежений, але сповнений цікавості, злегка вклонився у відповідь.

— Ясновельможний пане, для мене честь бути представленою Вам.

— Пані Лейла — прославлена поетеса і музикант, — продовжила пояснення Арселія.

Аділь присів біля мами і тихенько запитав:

— Пані може заспівати чи розповісти для нас поему?

— Із задоволенням, — відповіла Лейла, піймавши запитальний погляд імператриці. — Що б Ви хотіли послухати?

— Казку! — личко дитини засвітилося від передчуття. — Чарівну!

— Ну що ж, — кайянат прийняла з рук служниці витончений уд і легенько торкнулася струн, перевіряючи звучання. — Тоді я розповім вам історію, яку одного разу повідав на базарі багатий купець. Він запевняв, що почув її від старого кочівника в пустелі, той — від свого батька, а батько — від діда. І присягався, що кожне слово в цій пісні — чистісінька правда.

Лейла взяла кілька вступних акордів, а потім мелодія полилася перебором, красиво відтіняючи оксамитовий голос оповідачки:

Не вір, що доля може полюбити:

Не був би лук кривим, не був би луком.

Небесний круг над нами так вертиться,

Що ледве гляне, зараз же й і зникне.

Коли ти думаєш, що доля — ворог,

Вона тобі показує обличчя;

Коли ж ти кажеш, що вона твій друг,

То вже од неї ласки не побачиш. *

* Уривок поеми «Шах-наме» в перекладі А. Кримського

Лейла знов відбила кілька акордів, тепер мелодія стала веселішою й навіть трошки лукавішою. Кайянат кинула швідкий погляд на хлопчика й раптово підморгнула:

Тож слухай, о Аділе, пісню Лейли.

Про те, як світом ширилися звістки

Про диво дивне, про крилатих звірів,

Що хмар дістались на могутніх крилах.

Вони себе верблюдами назвали,

І розділили небокраю простір

З орлами, чаплями, шуліками і сонцем,

І з вітром, зорями, прозорими дощами.

Ніколи не боялися неволі,

На пагорбах паслися, спали міцно…

Та слухай же, Аділе, як же сталось,

Що крила ті в горби вони сховали.

Тепер в кімнаті принишкли всі, включно з Гайдою та молодшими служницями. Лейла, ховаючи усмішку, повела довгу розповідь: про жадібних людей, які помітили верблюжу зграю в небі, про хитрунів, які вирішили спіймати та підкорити тварин, аби правити землею згори, про те, як горді верблюди відмовилися нести загарбників й склали крила у горби на спинах, і нарешті — як з часом і самі верблюди забули про політ та стали звичайною худобою. 

Коли розповідь закінчилася, Аділь радісно заплескав у долоні.

— Овва! Я не знав, що так було!

— Хто знає, мій пане? Може і було, а може й вигадали, — відгукнулася Лейла, перебираючи струни.

— Я хочу ще!

— І я теж, — тихенько пискнула з куточка наймолодша зі служниць, за що одразу отримала докірливий погляд Гайди. 

В очах Лейли заграли пустотливі іскорки. Кайянат навіть узяла кілька нових акордів, та у цей момент у коридорі почулися тупіт і шум. Хтось злякано скрикнув, пролунав й обірвався голосний жіночий схлип, і в Арселії невідомо чому защеміло в грудях.

— Дізнайтеся, що там сталося, — наказала вона Гайді, але стукіт у двері пролунав перш, ніж вона встигла договорити.