Глава 36. Зізнання

На своє величезне полегшення, лорда Анвара імператриця застала при доброму здоров'ї. Навіть дивно, наскільки швидко гоїлися страшні опіки, отримані напередодні. Звичайно, про повне одужання поки не йшлося, і сам аристократ незабаром попросив дозволу прикрити обличчя, щоб ясновельможна пані не бентежилась через вигляд його каліцтва. Однак посмішка, яка осяяла його риси при погляді на Арселію, не залишала жодних сумнівів: лорд Анвар щиро радий зустрічі.

— Я зворушений до глибини душі Вашою добротою та чуйністю, ясновельможна пані. І тепер, відчувши справжню радість від цього візиту, можу лише запевнити: Вам не варто непокоїтись. Уже найближчими днями я повернуся до справ.

Вони обидва зі зручністю розташувалися в просторій вітальні на першому поверсі. Будинок Вафі бен Зір'яба був не надто великим, але в тому, що тут завжди раді гостям, сумніватися не доводилося. Обстановка не волала всім своїм виглядом про достаток і знатність господаря, проте налаштовувала на приємні бесіди та спокій. Яскраві пісочно-золотисті відтінки кімнати нагадували про сонячне літо, а розсипи зелено-червоних вишивок на подушках та завісах — про квітучий сад.

У кутку кімнати жеврів камін, у маленькій жаровні тліли кусочки сандалового дерева, на столику перед гостею височіла гірка свіжих солодощів, просочених медом та лимоном, а в сяючих сріблом чашках темнів обпікаючий гішар із корицею.

Проте, самого лорда Вафі вдома не було, і Анвар взяв на себе сміливість піклуватися про ясновельможну пані так, як це мав би зробити господар.

Легка і невимушена бесіда захопила обох настільки, що вони втратили відчуття часу. Дуже скоро від справ столичних перейшли до спогадів про дитинство, про дива півдня і його традиції, про красу пустелі та її таємниці.

— У дитинстві я часто подорожував із батьком, — розповідав лорд Анвар. — Торгові угоди, візити ввічливості до численної рідні, велике господарство, яке потребувало турботи й уваги. Саме тоді я вперше побачив безкраї піски вашої батьківщини. Могутні, немов виліплені із золота бархани, безжальні, але такі, що не знають страху перед обличчям вітрів та буревіїв. А які там зірки! Тут, у місті, не побачиш діамантового покривала ночі в усій красі.

— О так, — відгукнулася Арселія. — Хоча, можливо, краса в спогадах стає яскравішою залежно від того, чим далі від нас минуле.

— Запевняю Вас, пустеля так само ж чудова і зараз: і в буянні цвіту після зимової прохолоди, і в гарячій спеці літа. Була б на те Ваша воля, південь би з радістю відкрив Вам своє серце.

— Якби все вирішувалося так просто, — по обличчю Арселії промайнула тінь смутку. — Можливо, пізніше, коли син посяде належне йому місце, а я стану вільною.

— Вибачте, якщо мої слова засмутили Вас. Бачать Стихії, Ваша відданість цій країні може викликати лише захоплення та безмежну повагу. Подумати тільки: віддати юність служінню іншим, молодість — людині, яка не оцінила глибину Вашої душі, а тепер пожертвувати свободою заради влади, якої Ви не бажаєте, — він похитав головою. — Як би мені хотілося дати Вам крила, дозволити полетіти звідси, як тій вольній птиці, уберегти від хаосу, що панує навколо.

— Не кажіть так, — нахмурилася Арселія. — Всі ми маємо призначення, і хто, якщо не я, несе відповідальність за впорядкування цього хаосу? Втеча нічого не виправить, навіть якщо я прагну втекти всім серцем. 

— Тільки сліпий не побачить, як кільце ворогів стискається довкола Вас. І Ви, і Ваш син у небезпеці, але хто й коли завдасть останнього удару — таємниця за сімома замками. Упевнений, якщо Аділю судилося зійти на трон батька, то Стихії збережуть його. Але ось Ви... хто вбереже Вас? Невже Ви не заслужили права на повноцінне щастя, безтурботне життя? — у його голосі забриніла погано прихована печаль, дивним чином змішана з наполегливою пристрастю. — Кохання, спокій, якщо забажаєте — діти, прекрасні дочки та сильні сини, затишний будинок і світ, що стелиться під ноги шовком. Ви могли б повернутися на батьківщину, або ж подорожувати, на власні очі побачити безкраї степи на заході імперії, пройтися лінією прибою в північних пустищах, торкнутися білого снігу на гірських перевалах. Чи піднятися на борт корабля, щоб вирушити в довгу подорож морем, дізнатися, як живуть інші народи, почути мови, невідомі в імперії.

Ці слова влучили в самісіньке серце Арселії, змусили його шалено забитися й вирвали з потаємних куточків душі ретельно заховану тягу до мандрів, свободи, відкриттів і чарівну тривогу перед невідомим.

— Благаю, не продовжуйте, — тихо попросила вона. — У мене є обов'язок: перед країною, сином, пам'яттю чоловіка.

— Але чи зробить Вас щасливою виконання цього обов'язку? Чи заповнить воно порожнечу довгими самотніми вечорами? Або мине десять років — і Ви усвідомите, що покладене на вівтар служіння життя, було лише однією з багатьох безглуздих жертв?

Лорд Анвар підвівся, підійшов до Арселії, раптово опустився на коліна біля її ніг, узяв її руку у свою і покірно схилив голову.

— Вибачте мою зухвалість, ясновельможна пані! Хай погубить мене гнів стихій, та відкинуть мене духи роду, хай упаде на мою голову кара людей і всіх богів, що живуть під небом, якщо скажу я хоч слово неправди! Один лише знак, натяк, прохання — і я кину світ до Ваших ніг, стану тим, хто відімкне двері цієї невидимої в'язниці. Дайте мені шанс, дозвольте уберегти від горя, негараздів та тривог. Дозвольте показати справжнє життя, те, що наситить Ваш неприборканий дух радістю відкриттів, розум — знаннями, а серце — коханням.

Арселія завмерла, вражена і водночас украй збентежена.

— Я віддам за Вас життя, ясновельможно пані. Навіть без надії на взаємність, без очікування нагороди, лише заради Вашого щастя. Не смію вимагати від Вас відповіді зараз, але благаю, не нехтуйте цим поривом душі, залиште понівеченому болем серцю право на надію!

Він підняв голову, і від пристрасті, що палала в його очах, по спині Арселії прокотилася хвиля тремтіння. Легка тканина, що прикривала обличчя Анвара, зісковзнула, знову оголюючи шрами і червоні плями, але це дивним чином не відштовхнуло її, а вкололо сумішшю жалості й захоплення.