Глава 35. Час приймати рішення

До палацу Ульф повернувся пізно вночі. Вислухав звіти охорони, переконався в тому, що Арселія та Аділь перебувають під наглядом. Іліяс усе ще спав, тож час для розмов поки не настав.

Проте спокій і тиша в палаці завжди оманливі. Уже надвечір по гарему поповзли чутки про черговий скандал. Цього разу гнів регента обрушився на голову юного зброєносця, що було смішно й несподівано водночас. Подейкували, що хлопцеві добряче дісталося чи то за недбалість на службі, чи то за дуже сміливі погляди на Сурію. Останнє, до речі, скидалося на правду найбільше.

Ще б пак, який володар стерпить, щоб на його майно зазіхав хтось нижчого рангу? Навіть майбутнім принцам крові не дозволено було утримувати власний гарем, доки вони живуть при дворі, що вже говорити про безрідного хлопця, навіть не сина правителя, а вихованця регента, пригрітого з жалю?

Проте була ще одна цікава новина, яку пошепки розповіла своїм подругам Гайда. Регент, мовляв, настільки розгнівався, що ледь не вигнав і Сурію, але дівчина на колінах благала про помилування та просила захисту в ясновельможної пані. Арселія зглянулася, не інакше як пошкодувавши нещасну. Юній наложниці дозволили залишитися біля імператриці в ролі однієї з простих служниць — честь небачена.

Шуа, коли ці новини дійшли до неї, впала в справжню істерику: кидалася подушками, била посуд і ледь не покалічилася, вдаривши ногою важкий диван.

— Приютила безсоромницю! Пригріла зміюку, милістю обдарувала! — кричала вона. — Мабуть, чутки не брешуть і ясновельможна пані теж винна в розпусті, якщо допомагає безсоромній дівці!

Янабі та Юмна, налякані настільки гучним проявом почуттів подруги, квапливо розійшлися по кімнатах, але переполох усе одно вийшов добрячий.

З усіх мешканців гарему лише Гуюм і Зінат вислухали новину спокійно. При цьому Гуюм схвально посміхнулася, а Зінат головою похитала, кинувши незрозуміле іншим:

— Спритно. І швидко. Далеко піде дівчинка.

Джаліл, який повернувся вже за північ, дізнався про все останній.

— Не нам обговорювати рішення ясновельможної пані, — сказав він, коли Зінат розповіла йому про всі подробиці. — Можливо, наближеність дівчини до імператриці та Аділя нам навіть на руку. В будь-якому разі сьогодні мені не до бабських чвар, розберуся з усіма справами завтра, зараз і так голова обертом.

***

Іліяс опритомнів на світанку. І відразу ж попросив покликати регента.

— Як Ви почуваєтеся? — запитав Ульф замість вітання й підсунув крісло до ліжка жерця. Вигляд Ульф мав злегка пом'ятий, але цілком бадьорий. 

— Злегка розбитий, але живий, дякувати стихіям, — ніяково озвався жрець. — Але це зараз неважливо. Пам'ятаєте, я запитував про джерела? Я нарешті зрозумів, що відбувається насправді, — Іліяс потер лоба й нахмурився. — Як же голова болить! Знаю, прозвучить, як нісенітниця, але, ймовірно, хтось поглинає їхню силу.

— Натякаєте, що навколо міста все ще блукають демони, випущені Сабіром?

— Навряд. Тобто гадаю, що їх би помітили, адже ці потрвори не схильні до обережності. Та й робиться усе надто... вибірково. Це не результат полювання голодного хижака, це — робота людини.

— Хіба люди можуть таке робити?

— Вважається, що ні. У джерелах міститься занадто багато сирої, неоформленої магії, її важко утримати й спрямувати. Це як намагатися вичерпати річку кубком: зловиш лише малу частину. Але, схоже, комусь вдалося.

Він припіднявся в ліжку, влаштовуючись зручніше.

— Розумієте, навіть якщо джерело руйнується, Стихії не зникають безслідно, скоріше, йдуть углиб, ховаються в землю, як золоті жили. Користуватися ними не можна, але відчути — без сумніву.

— І ті дивні плетіння в кристалах, які мої розвідники відносили до джерел, повинні були їх відчути?

— Саме так. Якби там була хоча б крапля, хоча б крихта магії, ми б дізналися про це. Але знищено не шлях сили до поверхні, а саму силу.

— Тобто тепер у чиїхось руках перебуває могутність випитих джерел?

— Гадаю, що так.

— Як багато збігів. — Ульф коротко переказав Іліясу все, про що дізнався за вчорашній день. — А тепер скажіть: чи може людина самостійно запечатати власні Стихії?

— Це неможливо, — Іліяс похитав головою. — Щоб запечатати магію, потрібна магія. Порочне коло.

— А якщо йому допомогли?

— Хто? І як? Подробиці ритуалу відомі імператору і верховному жерцеві, інші навіть не знають про цю можливість.

— Схоже, хтось таки допетрав, як це зробити, і дуже схоже, що це — наш новий знайомий, лорд Анвар. Ну, або я божеволію й ганяюся за примарами, — Ульф ледь не застогнав. — Викристання цього обряду пояснило б усе: раптовий інтерес Анвара до столичних справ, недосвідченість в організації замаху на Аділя, вчорашню спробу вбити Вас...

— У якому сенсі — мене? — оторопів Іліяс.

— Я майже впевнений, що ціллю були Ви, а не Арселія. Особливо, коли дізнався, що від вогню її врятував наш дорогоцінний гість, а ви, як і весь ваш супровід, потрапили під уламки. Скажіть мені, Іліясе, яка ймовірність зустрітися з імператрицею на вулиці просто так? Не під час церемонії чи святкування, а саме в той день, коли стаються напади по усьому місту?

— Визнаю, це трохи дивно, — не став сперечатися Іліяс.

— До того ж Ваша смерть виглядає занадто зручною: трон залишиться без підтримки, я — без союзника, Аділь ще надто малий, аби контролювати оскаженілі стихії, а магів Вашого рівня більше немає.

Запанувала довга тиша. Іліяс відкинув ковдру, вибрався з ліжка і підійшов до вікна.

— Вам рано вставати, — втомлено нагадав Ульф. — Ви мені ще живим потрібні.

— Суперечливе твердження, — озвався жрець, розглядаючи небо. — Скажіть, ви помічали, скільки краси криється в банальних речах? Ми забуваємо милуватися хмарами та зірками, ставимося недбало до близьких людей, мчимо кудись, не розбираючи дороги, поки раптом не натикаємося на стіну в глухому куті або... на ніж у темному провулку чи закляття, кинуте у спину.