Глава 31. Щирі розмови

Арселія зайняла крісло у кутку кімнати та приготувалася слухати, Ульф влаштувався на самому краю стола й кивнув Лікіту та Сурії на два гостьові сидіння.

— Сядьте обидва. У мене обмаль часу, а терпіння ще менше, тому говоримо відразу та відверто. Почнемо з найпростішого: мені потрібна від вас обох лише правда, без недомовок та ухилянь. Це зрозуміло?

Лікіт здивовано кліпнув очима, Сурія ж насупилася ще більше і якось дуже по-дорослому кивнула. Регент дивився тільки на неї. Він не наближався, не погрожував, навіть голосу не підвищив, але дівчина зловила себе на думці, що змії, кинутій на сковорідку, мабуть, затишно так само, як їй зараз.

— Отже, спершу ти, Суріє. Я чудово розумію справжню причину твоєї появи в моєму житті і не маю до цього факту жодних претензій. Імператорський двір без шпигунів — це навіть злегка непристойно.

— Мілорде! — Лікіт вражено вскинув голову. — Що ви маєте на увазі? Тобто, чому ви...

— Коли твоя думка знадобиться — я запитаю, — обірвав його Ульф. Юнак, спіймавши його жорсткий погляд, ледь не вдавився повітрям. Регент знов повернувся до дівчини: — Не стану приховувати, що ця гра була занадто потішною, щоб їй заважати. Спершу я гадав, що старший євнух намагається домогтися моєї прихильності, запропонувавши юну красуню, наче ласий шматочок якоїсь вишуканої срави. Ти красива, зваблива, незаймана, вихована — ідеальний живець для будь-якого чоловіка, що виріс у традиціях півдня. Більш того, така поведінка пана Джаліла була б зрозумілою і допустимою, якби старший євнух просто хотів отримати якісь привілеї або, скажімо, мою протекцію. Але, на жаль, схоже, ці припущення не відповідають істині.

Сурія відчула, як руки починають дрібно тремтіти. Все-таки занадто пізно вона взялася за розум, занадто довго відкладала важливу розмову. А тепер... Хто ж повірить, що вона хотіла, як краще?

— Вже й не знаю, випадковість у цьому винна чи тонкий розрахунок, але ти привернула увагу мого зброєносця. Він хороший хлопець, хоча ще трохи наївний. Занадто довірливий, — Ульф жестом заборонив Лікіту втручатися. — Жіноча недосяжність розбурхує уяву, вабить таємницею, позбавляє чоловіків обачності. Ти ж це розумієш, правильно? А тим часом між вами двома лежить справжнісінька прірва: традиції, звички, найпростіші навички, врешті.

Довелося кивнути. Лікіт демонстративно став поруч із дівчиною і поклав руку на її плече, наче хотів підкреслити, що ніякої прірви немає.

— Ти не спокусниця, не отруйниця, не злодійка, — продовжив регент, повністю ігноруючи вихованця. — Тобі бракує навичок та самовладання і для шпигунства, і для крадіжок. Про замах я навіть не кажу. Забрати чиєсь життя свідомо — вибач, ні. Не з твоєю витримкою, — він очима вказав на її міцно зчеплені руки. — Основним твоїм завданням було слухати і спостерігати. — Сурія стиснула губи й не зводила очей з північанина. — Стихії бачать, я не хотів створювати зайвих проблем, вирішив, що один явний шпигун кращий за кількох таємних. Джаліл хотів знати, що відбувається за зачиненими дверима моїх покоїв? Ну то простіше було дати йому хибну інформацію, ніж цілодобово охороняти справжні таємниці. Я навіть залишив на видноті деякі цікаві документи, але ти навіть не торкнулася їх.

Сурія моргнула і низько-низько схилила голову. Лікіт розгублено перевів погляд зі свого лорда на дівчину і назад.

— Ну, поки я ні в чому не помилився? — поцікавився регент.

Сурія воліла б згоріти від сорому під поглядом синьо-зелених очей чужинця, але не відповідати.

— Не мовчи, — голос Лікіта здригнувся. — Скажи, що це помилка. Мілорде, це якась перевірка, еге ж? Випробування?

— Немає жодної помилки. Це правда, — видавила дівчина. — Від першого до останнього слова. Мені справді наказали спостерігати, слухати, помічати, але не втручатися. Вибач, що не сказала відразу, — вона підняла на юнака величезні очі, сповнені сліз.

Юнак відсахнувся, на обличчі його промайнула спершу розгубленість, а потім — недовіра.

— Я тобі не вірю. Цього не може бути. Це неправда!

— Лікіте, — скривився Ульф. — Що в моєму проханні помовчати було незрозумілим? Сядь і не заважай, дуже тебе прошу. До твоїх вчинків ми ще не дісталися.

Юнак, немов уві сні, повернувся до свого крісла.

— Усе йшло цілком передбачувано, — стримано продовжив регент. — Рівно до того моменту, як вчинили замах на Аділя. Знаєш, Суріє, мої люди стежили за всіма, хто міг бути замішаний в інтригах проти правлячої сім'ї. Ми були скрізь, крім одного місця: жіночої половини палацу. І ворог ударив саме там. Збіг?

Дихати чомусь стало важко, серце грудкою підкотило до горла, та так і застрягло там, заважаючи говорити. Ульф, помітивши блідість наложниці, встав, підійшов до вікна і відчинив його, впустивши в кімнату холодне повітря. Сурія ніби не помітила.

— Мій пане, я не маю жодного...

— Звісно ні. Ти особисто — ні. Як я вже казав, вбивство або хоча б підготовка до нього — це важка робота, яку ніхто б не довірив наложниці.

— Тоді чому ви згадали про це?

— Бо ми вже вийшли на слід справжнього змовника, та в останній момент все пішло шкереберть й загинув єдиний свідок, який міг би привести нас до розгадки. І от цікава деталь: його теж вбили у гаремі.

— Ви говорите про пана Віддаха? — від подиву дівчина навіть тремтіти перестала. — Але нам сказали, що його серце просто зупинилося.

— Його вбила отрута, — сухо поправив її регент. — Досить рідкісна й цікава, до речі, але це дрібниці. Важливо інше. Якби таємничий змовник хотів би позбавитися свідків, він зробив би це одразу. Але Віддах почувався впевнено й спокійно настільки, що зміг обвести навколо пальця моїх людей під час допитів. Отже, він знав, що є цінним союзником й що його життю нічого не загрожуватиме. Очевидно, що рішення про його смерть було прийнято в останній момент. Раптово й не досить обмірковано. Вбивцю щось спровокувало, але що? І тут, — регент клацнув пальцями, — я згадав про вас двох.